НЛАВА 19 ГОРЕ Й ЩАСТЯ

Як тільки батько повернув машину на нашу вулицю, я побачила лелеку. Ніколи зроду на нашій вулиці не з’являлися лелеки.  Батько його помітив теж і навіть почав було гальмувати, але птах поважно підняв дзьоба від асфальту, на якому він визбирував  розсипане при перевезенні з поля зерно, розправив крила і пролетів над машиною, кудись в бік поля.

-    Невже на полі їм мало того зерна? – здивувався батько і надавив на газ. Я ж проводжала дивного птаха поглядом аж до поля. А вдома, що б я не робила, вид лелеки не давав мені спокою. Чомусь мені хотілося вірити, що лелека не просто так з’явився нам з батьком на дорозі. Йти до сільської аптеки й купувати тест на визначення вагітності – це означало зразу всьому селу повідомити про свої проблеми. Тому я з’їздила наступного дня в райцентр і привезла маленьку коробочку, яку чесно кажучи, боялася відкривати. Доки не знаєш – сподіваєшся, а правда не завжди виявляється такою, якою її хочеш знати. 
 
 Дві червоні стрічки на тесті я сприйняла як дар Божий. Першим бажанням було подзвонити Гері й розповісти про наше спільне щастя. Але його телефон не відповідав. Тоді я послала смску «Ти станеш татом! Сподіваюсь, доньки!»

-    Гера не приїхав? – запитала я батька з порога, повернувшись з магазину.

-    Може, автобус запізнюється, - спокійно відказав батько, зиркнувши на годинника.

-    І телефон не відповідає… - я починала хвилюватися.

-    Розрядився. Що вперше чи що? Захопився. Ти ж не думаєш, що у нього завелася інша? – лукаво підморгнув батько. Це він так згладжував гнітючу атмосферу.

 Я просиділа на ґанку весь вечір. Я відчувала, що щось сталося. А коли до нашого будинку під’їхала міліційна автівка і з неї повільно вийшов капітан, я спитала лише одне:

-    Він живий? – і по обличчю капітана зрозуміла, що ні. Мені передали його речі й повідомили, що тіло в морзі. Капітан довго розповідав батьку, що Гера врятував на зупинці двох дітей, що він герой, що його будуть показувати по телевізору, а я дивилася на своє повідомлення в його телефоні. Воно так і лишилося непрочитаним, він так і загинув, не дізнавшись про мою вагітність.

 До впізнання я ще сподівалася, що трупом виявиться якийсь бомж, у якого якимось чином опинилися речі Гери. Як у фільмах. Під білим простирадлом було ЙОГО тіло. Складалося враження, що він спить. Так хотілося розбудити. 

-    Ви йому ким будете? – спитав патологоанатом, звертаючись до мене.

-    Без тижня дружина, - відповіла я.

-    Співчуваю. Заповніть папери, - мені підсунули якісь документи, які я не глядячи, підписала.

-    Тіло забрати можна буде завтра.

 Ми з татом вирішили, що поховаємо Германа біля Лєри. На момент похорону все село вже переглянуло новини, завдяки яким дізналися про подвиг  Гери.

-    Такий хлопець привітний був. Пожалів діточок чужих, захистив. Ото людина!

-    Така сім’я гарна була. А бач, Лєрочка не схотіла там сама бути, забрала чоловіка з собою.

-    А говорять, що Герка з Любкою одружуватися зібрався був…

-    Скільки гарних чоловіків вона зі світу звела… Диви, й сльози не проронила…Мов кам’яна. Що ж, чорна вдова.

   Чомусь усі думали, що я не чую коментарів. Але ж мій слух настільки загострився, що навіть не бажаючи цього чути, я все одно чула. Так, я не плакала, бо примусила себе відгородитися від усього, що відбувалося навколо. Мені не можна було переживати, бо в моєму лоні розвивалося маленьке життя, яке мало  позбавити мене прокляття і врятувати наші з Герою душі. Я не могла бути впевнена, що це дівчинка, але сподівалася.
  Вже коли гроб засипали землею, в мене запаморочилася голова і я ледве не знепритомніла. Батько підтримав мене і провів до машини.

-    Краще б виплакалася, - порадив.

-    Обов’язково, - погодилася я, а вдома, після того, як поминки завершилися, зізналася, що вагітна.

-    Ну от і чудово, - підтримав батько. – Одне життя забрано, інше дано. Діти – це щастя. Вони лікують.

 Відбули сорок днів по Гері й перебралися всією сім’єю до Києва. Там, на відміну від села, ніхто не пхав свого носа в чужі родини. Я підробляла  медсестрою до пологової відпустки, батько був за няньку Саньці й Назару. У вересні Санька пішов до школи. У листопаді народилася моя донечка. Як тільки почалися перейми, батько викликав швидку. Через три години акушерка сповістила:

-     Дитинка така ж гарна, як і ви, мамаша. Ви кого хотіли?

-    Доньку.

-    А чоловік?

-    Доньку.

-    Пощастило. А то мужики завжди хлопчиків хочуть. Дивіться, яка красунечка, - і акушерка піднесла мені до грудей маленький комочок мого щастя.

-    Врятовані. Нарешті, - з полегкістю зітхнула я і заспокоїлася.
 Коли я вперше назвала донечку Лєрою, батько заплакав.

-    Я хочу, щоб вона була такою, як Лєра, - пояснила я йому вибір імені для доньки.

-    Коли народилася ти, ми довго не могли підібрати тобі ім’я, - почав згадувати батько. - Мені подобалися екзотичні Мерилін, Аркадія, Пенелопа. Не смійся, ти могла носити одне з цих імен. А Лєра взяла тебе на ручки, чмокнула у носика і сказала: «Я її люблю. Хай буде Любов. Любаша. Наша Любаша!» 

-    А її Валерією чому назвали? – я ніколи не питала в батька про це.

-    У твоєї мами була подруга Валерія. Гарна дівчина. Вони скоріш були не подруги, а сестри. З пісочниці дружили. В школі за партою однією сиділи. В інститут вступили один. Коли я зустрів твою маму, я дивувався їхній прив’язаності. Валерія мала бути дружкою на нашому весіллі, але… Вона загинула перед самим весіллям.  Тому коли народилася Лєра, Віра  іншого імені навіть і вигадувати не стала.