ГЛАВА 18 ПОВЕРНЕННЯ ДО ЖИТТЯ

Він витримав рівно рік у жалобі. Справно ходив на могилку Лєри, обсипав її квітами. Встановив такого монумента на могилі моєї сестри, що все село дивувалося. На великій мармуровій глибі було вигравіювано  лебедя у небі й лебідку, що падала на землю, немов встрелена. Душевний  чотиривірш доповнював загальний задум. Поки Гера проводив на кладовищі  весь свій вільний час ще якось воно було нічого, але коли почав приходити напідпитку, ми з батьком занепокоїлись не на жарт. 

  Правда, все вирішив випадок. Санька при ньому розбив пляшку і плачучи, попросив, щоб не пив. Гера більше не пив. Коли йому було погано на душі, він приходив до мене поговорити. Ми часто сиділи в моїй кімнаті й розмовляли аж до світанку. Банально? Найбанальніша річ у світі – чоловік та жінка сидять на ліжку (а іноді й лежали) в напівтемній кімнаті й розмовляють про життя. Така сумна й нецікава сцена. Його очі іноді промовляли більше, аніж звучало вголос. 

  У одній з таких відвертих розмов Гера розповів, що йому весь час сниться Лєра.

-    Ти в церкві був? – спитала я.

-    Був. І не в одній. Всі церкви навкруги об’їздив. В Лаврі був. Причащався, сповідувався, свічки ставив. А вона безперестанку сниться. Немов щось хоче сказати, а не може. А буває прокидаюсь зранку, пам’ятаю, що снилася Лєра, що ми з нею про щось говорили, а розмови не пригадую. 

-    Вона завжди хотіла, щоб ти був щасливим. Почни жити.

-    А я що роблю?

-    А ти існуєш. 

-    Я не можу примусити себе йти далі. Я розумом розумію, що є діти, є ти, є обов’язки, але серце не відпускає, - зізнавався він і я ловила себе на думці, що мене в такому стані повернули до життя оті гіпнотичні сни. І я вмовила Геру поїхати до того  екстрасенса під приводом « А чи не відпочити тобі в горах!»

  Я не помилилася - він повернувся іншим: врівноваженим, сильним і впевненим. Сам би він можливо не зумів вибратися з тієї агонії втрати Лєри.

  Мій батько ніколи не любив справляти свої дні народження. Завжди тихенько подаруємо йому якогось подарунка, посидимо в колі родини за святковим столом – і все. А тут 60 років, ювілей. Та й вихід на пенсію. Вирішили  запросити знайомих, друзів, сусідів. У дворі накрили шатро й влаштували свято на все село. Батько відверто пишався онуками, всі бажали йому довгих років і здоров’я. Вже коли смерклося і гості розійшлися, батько довго сидів з Герою, ведучи дружню розмову. 

  Сусідки мені допомогли поприбирати посуд, поховати до холодильника не з'їдене. Назарчик сам вже заснув у вітальні в кріслі, бо набігався за день від душі. Санечку довелося вкласти. 

-    А дід обіцяв, що завтра підемо на рибалку, - уточняв плани на наступний день Саньок.

-    Якщо обіцяв, то підете. Дід завжди тримає слово. Але для походу потрібні сили, то треба чудово виспатися. Добраніч і приємних снів, - заправила я малому ковдру, запалила нічник і тихенько вийшла в коридор. І зразу ж наштовхнулася на Геру. Незначний дотик - і шалені обійми, палкі поцілунки. Я розуміла, що це тільки завдяки спиртному, але так скучила за його руками, що думати вже не була здатна. Зустрівшись з втомленими очима батька, я відсахнулася від Гери, як від окропу. Гера відвернувся і відійшов у куток.

-    Вибач, тату, - тільки й спромоглася вимовити. Натомість почула:

-    Та досить вже приховувати. Всі завжди знали, що ви любите одне одного. Я спати пішов. Гера, синок, зачини хату і не бійся виявляти почуття. Життя таке коротке. 

   День народження був у мого батька, а подарунок долі отримала я. Все, про що я мріяла роками, тепер звалилося на мене в одну ніч. На ранок я боялася, що Гера прохмеліє і зрозуміє, що зробив помилку. Потихеньку я вислизнула з ліжка і зіткнулася з батьком на кухні. Він годував Назара і Саньку.

-    Привіт, - знітилася я. – А ви чому так рано?

-    Йдемо на рибалку. Як спалося не питаю, бачу по обличчю, що непогано. До обіду нас не чекайте. Хлопці ану  швидко доїдаємо і гайда, а то швидші рибалки займуть кращі місця. 

 Я  підігрівала голубці, що лишилися зі свята, коли відчула Герині руки у себе на талії. Губи заціловували мою шию, збуджуючи з невимовною силою.

-    Доброго ранку, Любаша. Як смачно пахне…

-    А ти вчора говорив, що голубці погано вийшли, - нагадала я його слова.

-    А я не про голубці. Твоє волосся і тіло пахне неперевершено. Дивні парфуми. Що ти зі мною витворяла?

-    Те, чому ти мене й вчив. Напився і ледве не з’їв.

-    Я просто зголоднів за тобою, Любаня. Кидай ці голубці, ходімо в ліжко. Я так розумію, батя нам півдня подарував навмисне…

-    Ніколи не помічала такої толерантності за батьком…

-    З роками люди стають розумнішими…

-    Чого не скажеш про нас з тобою. Стільки часу прогайнували…

-    Наздоженемо. Ти щось про доньку там натякала. Ходімо робити ювіляру подарунок, - і підхопив мене на руки. 

 Три місяці ми жили, як у раю. Правда, цей рай ми ретельно приховували від дітей та односельців. Нам здавалося, що з цим завданням легко справитися.

-    Пап, ти б одружився з Любанею. А то приведеш яку попало мамку, - заявив якось Санька. 

-    А устами малюка – глаголить правда,- вставив слівце батько, визираючи з-за газети. 

-    Нам і так добре живеться, - запротестувала я. На відміну від інших я ні на хвилину не забувала про своє прокляття чорної вдови. Але коли ми залишилися на самоті Гера повернувся до болючого питання:

-    А раптом нас воно не стосується, це прокляття? – благав Гера. – Я хочу, щоб ти була моєю вічно. Обвінчаймося?

-    Вінчатися? - перелякалася я.

-    Ага. Це так романтично і назавжди. Чоловік і дружина перед Богом.

-    Нас не обвінчають без офіційного шлюбу. Мені ворожка сказала, що буде третій. Валік вижив… Я не хочу, щоб тим третім був ти, - я дійсно шалено боялася.

-    Від долі не втечеш, Любаня. А в гріху ми з тобою пів життя прожили. Може, досить? Ми ж у відповіді за дітей, їхні душі. Я хочу всиновити Назара.