ГЛАВА 17 ВТРАТА

\

Я готувалася до дефіле у вечірніх сукнях в концертному залі, коли пролунав телефонний дзвінок. Герин стурбований голос примусив серце битися сильніше:

-    Лєра у лікарні. Кажуть, що грип, але вона така виснажена. Як звільнишся, приїзди. 

  Я ледве дочекалася кінця показу. Похапцем склала валізи, забрала з приватного дитячого садочка Назарчика і помчала до рідного села. Назара залишила батьку, а сама  в лікарню, де вже днював і ночував Гера. 

-    Чого він тебе сполошив? Все нормально. Просто хвороба, - запевняла Лєра. – Але дякую, що приїхала. Любаш, ти краще за будь-які ліки, якщо чесно. Посидь зі мною тут, розкажи, як там у столиці… Яка ти гарна… Ти завжди була гарнюньою. Я думала, що тебе знайшли у квітнику… Ну всіх у капусті, а тебе – десь в гарному місці. Маленькою ти на ляльку схожа була. Ти й була живою лялькою моєю. Що б я робила без тебе…

-    Я теж тебе сильно люблю, Лєрусь. Видужуй…

  Вона видужала, але хвороба сильно підточила її сили. Спочатку Лєра ледве пересувалася по дому, а потім днями лежала в ліжку, причому більшу частину дня вона спала, згорнувшись калачиком, як мала дитина. 

  Я залишилася з сестрою, розуміючи цього разу, що її життя завершується. Треба було надивитися на неї, наговоритися з нею. Чесно кажучи, я не могла уявити життя без неї. Посміхаючись і порхаючи метеликом по хаті, я надвечір тікала в ліс, де виплакувалася в лопухи й мати й мачуху. А потім вмивалася в струмку і знову, прибравши щасливий вираз обличчя, йшла до хати. Лєра не повинна була бачити моїх сліз. Але я не врахувала одного – вона відчувала мої сльози, як відчуває кожна мати біль своєї дитини.  І коли одного разу увечері я занесла їй вечерю, вона затримала мою руку і тихо-тихо так сказала:

-    Не плач, ти навчишся жити без мене. Я і тато навчилися жити без мами. Я стану твоїм янголом. Посидь зі мною. Хочеш, можемо поплакати вдвох.

 Таких нас заплаканих і знайшов Гера.

-    О-о-о-о! У вас тут шикарна розвага. А ми з батею там в полі й не здогадувалися, що в хаті у нас океан скоро буде. Завершуємо цей сеанс мазохізму і на вуличку. Комарів ходімо погодуємо, - він всадив Лєру до інвалідного візочка і вивіз на веранду. Лагідно вкрив її ноги пледом і довго розповідав, як вони з татом боролися з довгоносиком на перці та колорадським жуком на картоплі. В цій ідилії я відчула себе зайвою, тому пішла до батька в зал. Я чула, як Гера завіз Лєру в хату, чула, як вкладав у ліжко і щось розповідав настільки веселе, що Лєра просто захлиналася від радощів. А коли в хаті всі поснули і я домивала посуд, Гера різко увійшов до кухні:

-    Любаня, що то було? Ти ж сильна жінка! Їй не можна таких сплесків, - накинувся Гера на мене.

-    Вибач, я зірвалася. Більше не буду. Важко змиритися. І я постійно відчуваю свою провину. 

-    Через нас? – Гера обійняв мене за плечі й пильно глянув через очі у саму душу.

-    І через це також. Я проґавила  її хворобу. Який я лікар? – гризла сама себе.

-    Ти будеш чудовим лікарем. Це її життя. Отам у тебе на поличці я знайшов книжку, якось не було чого робити, почитав на сон прийдешній. Всі ми йдемо з життя тоді, коли маємо піти, значить наша життєва місія виконана. Це такий план. 

-    Чий план? – саркастично спитала я.

-    Вищих сил. Ми ж просто люди. Головне, що ми її любимо, - більше запевняв мене, ніж стверджував Гера.

 Я вірила Гері, хотіла вірити, але з завмиранням серця чекала щоранку на  традиційне Лєрине крізь двері:

-    Доброго ранку, Любаня. Я прокинулася!
 І тоді у мене приємно щеміло серце, душа раділа і я могла звернути будь-які гори. 

     Лєра не проснулася  8 березня 2007 року. Вона залишила заповіт. Окремо мені, окремо Гері. Я не знаю досі, що вона написала йому, але мій був коротким: «Я буду щасливою лише в тому разі, коли щасливою будеш ти. Нікому я не зможу його довірити, крім тебе. Скажи йому, що він батько Назарчика, не приховуй.» Я почувалася ідіоткою. Так ретельно приховувала й оберігала, а Лєра все-таки дізналася.  Як?

-    Ти маєш мені щось сказати, дуже важливе, принаймні так написала у листі Лєра, - почав Гера здалеку.

-    І то давно. Просто якось не виходило, - погодилася я. 
-    Ти моє покарання в житті, Любаш. Чесне слово. Чому мене до тебе тягне магнітом? В чому секрет?

-    Та є один. Тільки ти в таке не віриш. Зараз давай про земне. Тоді ми з Кирилом так і не… Шлюбної ночі не було… Ніякої ночі не було. Не встигли.
 Тільки по його очах я читала спочатку здивування, потім сумнів, а далі й зовсім шок.

-    Назарчик? Мій? 

-    Так вийшло. 

-    І якби Лєра не… ти б не сказала?

-    Напевно, ні. 

-    І знаєш хто ти після цього? Для тебе є щось святе?

-     А що б змінилося? 

  Він довго палив на балконі. І коли діти були вкладені в ліжечка і бачили вже не перший сон, двері до моєї спальні прочинилися. Він акуратно ліг на ліжко скраєчку і тихо спитав:

-    Вона знала про все? 

-    Про все, - не стала брехати я. – Ми довго її будемо пам’ятати. Ти не думай, я теж втратила і не сестру, а другу маму. Тільки Лєра могла подарувати мені тебе двічі. Знаєш, що вона мені сказала якось? 

-    Здогадуюсь. 

-    Вона сказала, що якби було можна, то ми б жили всі разом шведською родиною. Це я ревнувала тебе до неї, а вона… чомусь ні.

-    Бо вона любила і тебе, і мене однаково. По-моєму, тебе особливою якоюсь любов’ю. Рік має пройти, а потім… Буде видно. Не здумай Назарчика забирати. Поки що я не говоритиму малому, що його батько, але з часом. У мене виявляється два сини.

-    Я повинна тобі народити ще й доньку, - крізь сльози прошепотіла я.

-    Ти така. І де ти взялася в моєму житті? Чому ти разом з нею увійшла в мою долю?

-    Бо ми суджені один одному. І не тільки в цьому житті. Крізь віки, Герочко.

-    Люба, ти ніяких наркотиків не вживаєш?