ГЛАВА 14 СУСІД

-    Клавдія хату продала. Кажуть якомусь заїжджому бізнесмену. Хоче тут дачу собі будувати, - повідомила Лєра, викладаючи хліб з кулька на стіл, як прийшла з магазину. 

-    Хай будує, коли грошей купа. Хто ж йому заборонить, - гризучи яблуко відмовила я, стежачи, щоб Назар не вперся в шкоду. Вже всі шафки були замкнені на ключі, а він все одно десь умудрявся влізти. Особливо любив кухню. Як вигребе каструлі – ото цяцька. Сам брязкіт приносив йому незбагненну насолоду.

-    Ти уявляєш, який шум і гам буде, коли поруч розгорнеться будівництво? – переживала Лєра. – Спокій нам тільки снився. Так було гарно.

-    Коли то ще буде, - заспокоювала сестру. А вона, як завжди, виявилася правою. За місяць, саме в травні, те грандіозне будівництво й почалося. Стільки техніки разом наше село не бачило: екскаватор, бульдозер, бетономішалка… Бригада будівельників, що матом не лаялися, а ним розмовляли. Санька набрався від будівельників лайливих слів і навчив Назара. Ото напару й лаялися. 

   Будівельники, як мурахи, швидко викопали котлован, залили бетоном і, як лего-конструктор п’ятирічною дитиною, був зібраний однопо-верховий будиночок під зруб. Як фарбували його якимось лаком, то на вулицю не можна було вийти днів зо два. Питань до власника зібралося у сусідів так багато, що коли він таки з’явився, вся наша вулиця пішла  дружно жалітися:

-    Ваші будівельники понівечили мої кущі бузку, - репетувала Кузнечиха Марія. Дійсно, бузок у Марії був знатний, вся вулиця ламала на букети.

-    Я посаджу вам нові. Якого кольору був бузок? – ні на хвилину не розлучаючись з мобільним телефоном, в якого він всилав з сотню розпоряджень на хвилину, відповів високий брюнет років сорока-сорока п'яти. 

-    А мій паркан обісцяли. Не знають, що таке туалет, - кричала противним голосом тітка Галя з-за свого напівзламаного паркану.

-    Я замовив будівельникам біотуалет. А вам зайве добриво не завадить, - з гумором у сусіда було все гаразд.

-    А що робити з витовченим городом? – кричав дід Лаврентій.

-    Перекопаємо, засадимо. Які проблеми? – позитивізм нового сусіда просто вражав. – А вам мадам я нічого не потовк, не зламав, не понівечив? – я не зразу збагнула, що це звернення стосувалося мене. Підбираючи Назарчикові іграшки до коробки, я підвела погляд на чоловіка і весь гнів, який накопичився за останній час, як змело. Його приязна посмішка зачарувала в одну мить. Гарним його не можна було назвати, а от щось таки примушувало  ставитися до нього приязно. Обличчя у нього було добре-добре.

-    Отам в куточку ріс кущик піонів, але то нічого, - тихенько протягла я. – Я сама збиралася його викопувати. 

   Чоловік відверто милувався мною, одночасно говорячи з кимось по телефону. Я звикла до такої реакції чоловічої частини людства, тому не здивувалася. Коли його нетривала бесіда закінчилася, він нарешті закрив свій телефон і представився:

-    Валентин Петрович Корольов. Валік.

-    Люба, - відповіла я. – Просто Люба.

-    Просто Люба, а які квіти ви збиралися посадити на місці тих піонів? 

-    Я не збиралася садити квіти, - заперечила я. – Там мав бути ігровий майданчик для сина. Гера обіцяв зробити маленький будиночок, гірку і качелі, - розкрила я перспективний план.

-    Гера – це ваш чоловік? – нахабно поцікавився Валентин Петрович.

-    Це чоловік моєї сестри Лєри. Я вдова.

-    Чудово! – аж підстрибнув сусід. – Ну в плані, чудово, що ви неодружена. 
  За тиждень дитячий майданчик був споруджений за останнім словом техніки. Яскраві фарби так і виблискували на сонці. В центрі розважального комплексу красувалася шикарна пісочниця. А навколо майданчика на газонах понасаджено якихось чудернацьких квіточок.

-    Ну Любаш, це твій клієнт, - оголосив мені увечері тато.

-    З якого дива він мій? – заперечила я. Ще чого не вистачало.

-    У нас в правлінні був цей сусід, тобою відверто цікавився. З дружиною своєю розлучений вже три роки. Дітей не має. І на вид нічого.

-    Тільки один момент – мені він триста років треба, - скоріше не батька, а Геру, що сидів біля екрану телевізора і дивився новини, запевняла я. 
 Я трошки недооцінила сусіда. А його стратегії можна було просто позаздрити. Він спочатку втерся в довіру до мого батька, розпивши з ним дорогого вина і порибаливши на вихідних, потім позапускав з Санькою повітряного змія в кінці городів, а Назарчику притіг велосипеда. 

-    У мене є гномік, - радів Назарчик з свого нового транспортного засобу під назвою «Гном».

-    І де ти його взяв? – знаючи відповідь, запитала я.

-    Длуг Валік плініс, - мило промямлив мій синуля.

-    Ага, вже друг. Легко ж вас містер купити, - вголос подумала я.
   Наступним етапом мав бути якийсь крок і в мій бік. І ось той день настав. Я саме збирала смородину. Наші пишні зарості смородини – це гордість і тяжкий труд. Великі чорні ягоди, які щороку родять на повну, вимагають до себе уваги. Не встиг вчасно відреагувати – збирай на долівці. Запнута в білу хустку, підперезана фартушком, у спортивному костюмі, як опудало на городі, стою і рву смородину. Раптом чую з-за паркану:

-    Люба, вам зайві руки не потрібні? – спиною відчуваю і по голосу, що сусід. Я б відмовилася, якби так страшенно не боліла спина. Батько з Герою на роботі, косовиця. Лєру зранку нудило, то вона залишилася з малими. Працездатна лише я. Розуміючи, що весь цей урожай потрібно буде ще й помити , розкласти, щоб на наступний день перекрутити, я задавила свою гордість ще в паростку і мило так погодилася на допомогу:

-    Якщо вам нема чим зайнятися, то я буду тільки рада, - спробувала я бути чемною і приязною.

 Не встигла я це вимовити, як Валік перестрибнув невеличкий парканчик між нашими дворами і опинився біля мене. Він вправно так швидко рвав, немов все життя тільки цим і займався. А ще по ходу розповідав різні бувальщини, тому обірвали ми всі кущі дуже спритно й весело.