ГЛАВА 12 ФАТАЛЬНА ЖІНКА

Лєра повернулася додому якраз до мого весілля. Замучена різноманітними терапіями, вона все ж мала чудовий вигляд у блондинистій перуці, з густим макіяжем на схудлому обличчі. 

-    Ну як? – спитала я.

-    Вони продовжили мені життя та чи надовго? Дякую за цей подарунок. Спасибі, що була з моїми хлопчиками.

-    Нема за що.

-    У тебе чудовий чоловік буде. Он глянь яку сукню купив, - вона перебирала гори білосніжного фатину і не могла втримати в руках. 

-    Дійсно, гарна. Я тільки тепер зрозуміла тебе. Не хочеться ніяких суконь, автівок з ляльками, кульок, застілля того.

-    Не вигадуй, Любаша. Я завжди так і уявляла твоє весілля. Ти, як лялька, вся у рюшах і дорогих шовках. Твоє життя буде довгим і кращим за моє. Ну що я бачила в цьому селі? А ти з Кирилом побачиш світ. Я питала, він планує навколосвітню подорож. З дітьми теж не баріться. Вони змінюють життя, але їх так приємно виховувати. Я жалкую, що ти так швидко виросла.

Я б теж віддала багато чого, щоб повернути ті щасливі роки, коли ми жили душа в душу: Лєра, я і батько. Тепер все було складно і заплутано.
  Кирил вмів пустити пил: шикарний бежевий кабріолет, що ледве до села дістався, був завішаний кульками та штучними квітами. Я чула, як батько вголос мовив: «Стільки штучних квітів тільки на кладовищі.»

-    Тату, він ще образиться, - смикнула Лєра батька.

-    Мовчу, мовчу. Тільки не скромно все це.

Мені важко уявлялося наше з Кирилом спільне життя, але я про це воліла не думати. Знаєте, як ото Скарлетт О'Хара з «Віднесених вітром» - я воліла подумати про все завтра. А завтра чомусь не настало.

   Я навіть не встигла стати його дружиною. Весільний кортеж дорогою до РАГСу розстріляли. Затуляючи мене собою, Кирил встиг сказати:

-    Ти була найкращим у моєму житті. Напевне, Бог вирішив, що я не заслуговую на таке щастя… - і навалився на мене всією своєю не маленькою масою. Я відчула гострий біль у правій руці й втратила свідомість. До тями прийшла вже коли була в машині швидкої. Поруч Лєра і батько. У мене поранення в руку, Кирила ледве довезли до лікарні. Там, на операційному столі, він і помер. Через три дні мого перебування в лікарні я познайомилася з сестрою Кирила, про існування якої досі й не здогадувалася. Вона мені однозначно дала зрозуміти, що я ніхто Кирилу і що мого нічого немає, вона повноправна власниця. Потім приїхали батьки Кирила.

-    Хоч ти й не стала нам донькою, але ми б хотіли брати участь у твоїй долі, - мовив батько. – Тут рахунок. Там гроші. Коли треба буде, ти можеш скористатись. Наша квартира на Оболоні теж твоя. На Зою не звертай уваги. Вони з Кирилом посварилися три роки назад. Вона його до всіх ревнувала. Вважала, що ніхто не достойний Кирила. 

-    Дякую за все. Ви теж навідуйтесь. 

Через тиждень мене провідав Гера:

-    Ти знову в лікарні після чергового нареченого. Не дивно?

-    Я не винувата, що вони мруть, як мухи… Стій, чи ти думаєш, що це пов’язано зі мною? – в моїй голові вперше зародилися сумніви.

-    Щось на зразок фатальної жінки… Я шуткую. Як рука?

-    Болить… Тільки серце болить більше…

-    Значить заживає, - він ніжно глянув на мою забинтовану праву руку. – Все пішло не так, як ти планувала… Буває.

-    Як кажуть, людина передбачає, а Бог все ставить на свої місця. Не судилося значить… Ти не бійся, я обіцяла, я піду з вашого з Лєрою життя. Ось видужаю і зникну. Мені батьки Кирила квартиру подарували.

-    А може б лишилася? - ледве видавив з себе Гера і сумно підвів очі.- Ми справимося з цим.

-    Після всього, що між нами було, я не справлюсь, Геро. І багато в чому треба розібратися.

-    Знову модель? 

-    У мене диплом лікаря, забув?

-    Я з тобою про все на світі забув. Тільки не зникай. Дзвони хоч раз на тиждень.

-    Там інший вимір, Геро. І життя летить швидше.  Лише вночі отямлюєшся,  в якому просторі й на якому світі.

-    Тоді дзвони вночі. Я знатиму, що то ти…