ГЛАВА 10 ПРИЙШЛА БІДА

Лєра подзвонила серед тижня, що вже здивувало мене, і попросила зустрітися  у кав’ярні.

-    Ти у Києві? – здивувалася я.

-    Так. Я все поясню. Метро «Льва Толстого» через годину.

  По дорозі я картала себе за те, що зв’язавшись з цим Кирилом, я зовсім рідко стала їздити додому. Як давно я не бачила Саньку, а він же ж скучає, певно.

  Лєра чекала мене біля виходу з метро. Вона чудово орієнтувалася в місті, тому за декілька хвилин ми увійшли до затишної кав’ярні. 

-    Ти останнім часом маєш поганий вигляд, сестричко, - жуючи морозиво й оглядаючи відвідувачів кав’ярні, мовила я. Наш столик був вглибині зали, стояв якось відсторонено.

-    Я знаю. Про це і говоритимемо. Я була у лікаря.

-    У Санечки буде братик чи сестричка? – чомусь я подумала спочатку про вагітність. Всі ті запаморочення повинні були мати причину.

-    Боюсь, у Санечки вже ніколи не буде ані братика, ані сестрички, - сумно відповіла Лєра.

-    Та ну, де твої роки? Ну і що, що сорок скоро. Народжують в такому віці.

-    У мене рак, Любаш, - перебила Лєра. 

-    Не мели чортзна-чого. Де в нашому задрипаному містечку тобі могли зробити достойні аналізи, щоб встановити діагноз?

-    Я в Києві вже два тижні …

-    А тато, Гера?

-    Думають, що на курсах.

-    Які курси? – Лєра ніколи нічого такого не говорила.

-    Я вмовила Геру про курси перукарів. Щоб вдома робити зачіски. Пам’ятаєш, як я робила тобі різні зачіски, коли ти до школи ходила? Мені це так подобалося…

-    Навіть якщо так, зараз це лікують, - в мене просто не вкладалося в голові, що таке сталося. – Це не кінець життя. Хімієтерапія… Операція…

-    Це саркома, Любаша, швидко і напевно. Не лікується. Та я й не хочу. Сумні гроші викинуті на вітер.

-    Як це – не хочу? З дуба на цвяхи чи що? А батько? А Санечка? А ….

-    Договорюй, Люба, договорюй…

-    А я?

-    А ти одружишся з моїм Герою і будеш щасливою. І у Санечки буде братик чи то сестричка. Пообіцяй мені це, - вона взяла мою долоню у свою і сльози хлинули з очей, псуючи бездоганний макіяж.

-    Як ти можеш?

-    Я знаю, що ти його любиш. І він тебе. Нещодавно я знайшла у нього вирізки твоїх фото в журналах. Вибач, я його теж любила і люблю. Тому я пізно зрозуміла, що … Напевне, так треба, щоб я пішла з вашого життя. 

-    Я тебе піду.. Дурепа. Пам’ятаєш, коли мені було десять і я захворіла на пневмонію. Лікарі сказали, що я не видужаю, а ти сказала: «Я відвоюю її у смерті, бо вона мені потрібна». Ти кинула свій інститут, лягла тоді зі мною у лікарню, щоночі й щодня відігрівала мене своїм тілом, відпоювала і відгодовувала. Ти не спала ночей, носила мене на руках і я видужала. «Вона Любов, не має померти», - говорила ти. Тоді я повірила в диво, сестричко. Ти примусила мене повірити. І я вважаю, що зараз ти поспішаєш з висновками. Так, я люблю Геру, так вже вийшло, але… тебе більше. До того ж у мене тут такий наречений знайшовся…. Олігарх.

-    Це ти навмисне мене заспокоюєш?

-    Ага, щас, дуже нада. Правда, він трохи мене старший, років на 20, але це зараз модно. Тільки не про мене зараз. Тато знає про твій діагноз? Гера?

-    Ні. Ти перша. І не здумай їм говорити.

-    Я з тобою до лікаря завтра піду. Хочу знати всі можливі варіанти.

-    Які варіанти, Люба? Операції роблять тільки в Німеччині за шалені гроші. І то. Тільки на деякий час подовжують життя. Гера як дізнається, то почне все продавати. Ти цього хочеш?

-    Не переживай. Все буде добре. Гроші я точно знайду.

 Лікар виписав купу направлень на аналізи, направлення на обстеження, переглянув вже зроблені й похитав головою.

-    Чому так запустили? Якби раніше…

-    Що можна зробити?- наполягала я.

-    Є один професор. Він може зробити операцію, але це Німеччина. Переліт, вартість операції, і ніяких гарантій.  

-    Я зрозуміла.

 Я дійсно зрозуміла. Лєру я відправила додому, а сама поїхала до Кирила. Він проводив засідання правління, тому мені довелося прочекати його аж дві години. Тільки що були дві години в порівнянні з життям моєї сестри? Ніщо. 

-    Адочка, а сказати мені, що Люба чекає на мене ніяк не можна було? – накинувся Кирил на секретарку. 

-    Не свари дівчину. Вона мене тут розважала, як могла. Треба поговорити.

-    Я думаю. Ти б не примчала і не чекала б мене так довго, якби заради розваги.

-    Десь не тут…

-    Їсти хочеш?

-    Удушитися хочу.

-    Зрозумів. Ходімо в мою машину.

-    В тебе є зв’язки з лікарями? Ти можеш вилікувати хвору на рак людину?

-    Хто?

-    Моя сестра. Її лікар каже, що потрібно в Німеччину. А це візи, гроші… У нас ніяк?

-    Давай я попитаю сьогодні. Увечері я до тебе заїду.

 Я ніколи не чекала на Кирила так, як я чекала цього разу. Звук його машини я впізнала зразу і ледве дочекалася, щоб він піднявся. 

-    За три дні зроблять документи, візи та перевезуть твою сестру в Берлінський онкологічний центр. Лікар Бох такі операції робить. Не завжди результат стовідсотковий. Але живуть його пацієнти довше – це однозначно. Хай готується твоя сестра. 

-    А гроші на операцію? – резонне питання з мого боку.

-    А це частина мого весільного подарунка, Люба. Ти ж не заперечуватимеш?

-    У мене немає вибору, Кирил. Я заради неї на все згодна. Вона моя друга мама.