ГЛАВА 8 ЩАСТЯ ДОВГИМ НЕ БУВАЄ

Я повернулася додому, де були тепер не тільки батько, Лєра з чоловіком, а ще й маленький  згорточок щастя. Всі метушилися навколо Саньки, тому про своє забули. До осені я допомагала Лєрі няньчитися з малим, щоб вона хоч трохи спала, а потім знову Київ і навчання. Санька був страшенно схожий на Геру, тому всю нереалізовану любов до Гери я виплеснула на племінника.  І якщо Гера від мене шарахався, то любов наша з Санькою була взаємною. Я ледве доживала до кінця сесії, бігала по магазинах, шукаючи то іграшки, то одяг, то солодощі, і мчала до села, щоб бачити Саньку. Він спочатку угукав мені й усміхався, потім тягнувся на руки, а там почав бігти назустріч. Я ледве довчилася третій курс. На крилах радості летіла я на канікули в село, щоб побачити малого Саньку і великого Геру. 

-    А де Гера? – спантеличено спитала я, бавлячи на колінах племінника.

-    В Москві. На заробітках, - пояснила мені Лєра. – Стільки боргів, стільки усього треба. Він вирішив поїхати будівельником. Багато хто з наших чоловіків  їде і привозять великі гроші. В колгоспі вже не заробиш нормально. А нам зарплату весь час затримують.

-    І ти відпустила? Це доволі небезпечно, - насварила я сестру.

-    Знаю. Він так наполягав. І головне: ні з того ні з сього. Як почув, що ти приїздиш на канікули, так і загорівся. Каже: «У тебе буде помічниця, а я якусь копійку зароблю. А то у батька твого весь час позичаємось».

 Я збагнула, що Гера втік від мене. Важко йому бачити мене з дня у день. Ще як у Києві я, то все нічого, а як щодня через стіну в кімнаті, то зовсім біда. 

-    Гера, привіт, - подзвонила я йому якось увечері. – Значить втік аж до Москви? Цікавенький хід, нічого не скажеш.

-    Як ти дізналася мій номер телефону? – знайомий голос, в якому я почула радість.

-    А Лєра нашо?

-    І то правда. Я весь час забуваю, що ви сестри. Як справи, Любаша?

-    Нічого. Успішно закінчила третій курс медичного. Як думаєш, з мене буде чудовий лікар?

-    Час покаже. І не шкода грошей мені дзвонити? Там же тарифи шалені.

-    Мені для тебе нічого не шкода. Я можу й приїхати…

-    Не роби дурниць. Я за два місяці буду вдома, - перелякано швидко застеріг Гера.

-    Нє-а. Місяць ти ще можеш там повкалувати. А потім як не приїдеш, то приїду я. Гроші з собою не вези, переведи рахунком через банк. Крадуть і вбивають. Ти нам живий потрібен. Чув? 

-    Чув. Бережи себе і гляди сестру й племінника.

-    Я люблю тебе, Гера. По моєму ще сильніше, ніж раніше. Це схоже на хворобу. 

-    Тоді бажаю швидше одужати, - сказав і від’єднався. 

 Через місяць Гера повернувся. Сильно побитий і без речей.

-    Що сталося? – кинулися я й Лєра до нього.

-    У потязі двоє причепилися, щоб гроші віддав.

-    То віддав би, - плачучи, голосила перед синцями чоловіка Лєра.

-    Я їх через банк перевів. Не було при мені грошей. А от подарунки й курточку шкірянку вкрали, - я обробляла його закривавлені губи йодом і кожен дотик був як дотик до своєї рани.

-    Практикуєшся, лікарка? – шуткував Гера.

-    Ще раз куди поїдеш – силоміць поверну, назароблявся.

-    Я думаю, здоров’я важливіше за гроші, - виголосив останнє слово батько. – Довів, що мужик. Досить авантюр. Ото сину батько треба. Двоє баб пацану – то шкідливо. Чуєш?

-    Чую. Слухаюсь. Але я таку штуку бачив у Москві – домашній кінотеатр зветься. В Києві теж є. 

   Гера на зароблені гроші найняв мужиків з села й ті полагодили сарай, вкрили дах металочерепицею та виклали у дворі красиві доріжки. Ми з Лєрою насадили квіток вздовж тієї доріжки аж до самісіньких кованих воріт. Весь серпень будувався гараж. А вечорами вся родина, вклавши Олександра Германовича спати, сідала дивитися серіали до великого домашнього кінотеатру у вітальні. Життя здавалося ідеальним і більше нічого не треба було. 

  Але, як відомо, коли здається, що ось воно щастя, Боги вирішують підкинути людині трошки випробувань. Ми з Лєрою готували черговий обід будівельникам гаража, як сестра на очах змарніла, зблідла і знепритомніла. Я то принесла їй нашатирю і водички, привела до тями, але ж я не лікар буду, якщо не з’ясую причину такого явища, як запаморочення.

-    Ти що, знову вагітна? – перше, що спало мені на думку.

-    Начебто, ні, - невпевнено так відповіла Лєра.

-    До лікаря ходила?

-    Ага.

-    То це не вперше?

-    Ні. Не вперше. Гері не кажи. Він і так заклопотаний.

-    Нічого, хай підсуєтиться. Завтра ж їдемо в місто. Пройдеш всіх лікарів і здаси всі аналізи. 

Гера нас відвіз в місто під приводом: їдемо за новими сукнями на базар. 

-    Ну що? – висидівши під дверима кожного лікаря разом із сестрою, спитала я її наприкінці дня.

-    Кажуть, нічого страшного. Просто спад сил, - вдалося тоді переконати Лєрі мене в цьому діагнозі. І не глянула я в її карточку медичну, а мала б. Так і поїхали в магазин швидко купувати якісь сукні, щоб Гера не питав зайвого. 
Увечері приміряли сукні й вишивали по коридору, танцюючи в передчутті свята – мого дня народження. 

-    Спечемо такого великого тортика, і свічок туди понатикаємо, ага? – планувала Лєра. – Пам’ятаєш, коли тобі було п’ять років, і ти не змогла одним подихом задути всі свічки, як ти ревіла. Тепер треба буде двадцять зразу задути. Зможеш?

-    Мені Саньок допоможе, - впевнено заручилася підтримкою радісного племінника, якому купили м’якого білого ведмедика-подушку, то він його не випускав з рук.

-    Я зранку побіжу на наш базарчик до автовокзалу. Там чого тільки немає. Любаш, ти хлопців погодуєш?

-    Та вже ж голодними не залишу, - запевнила я.

 Я думала, що встигну помитися ще до того, як  прокинуться усі в домі. Не гоже бути на своєму двадцятилітті з брудним волоссям. Тільки намилила шампунем своє довге волосся, як зірвало кран, вода хлюпнула на мене. Я пробувала замотати кран рушником, але нічого не виходило. Вода заливала підлогу, а я в паніці нічого не могла вдіяти. Гера увірвався до ванної й вигнав мене, а сам закрутив кран. Потім ми вдвох позбирали воду і витягли рушники й килимки на вулицю сушитися.