ГЛАВА 7 ОДУЖАННЯ

Денис розбився на смерть, а я пролежала тиждень в реанімації після операції. Коли я прийшла до тями, біля мого ліжка сидів…. Гера. Він тримав мою руку у своїй і пошепки благав Бога, щоб я одужала. Його монолог був схожий на молитву. Він не знав, що я все чую.

-    Я зроблю все, що ти забажаєш, тільки повернись, - голосив він, цілуючи мої пальці. – Прокинься, Любашенька, прокинься, радість моя.

-    Так вже й все? – спитала я, розкриваючи очі й ледве ворушачи пересохлими губами.

-    Все! – повторив він і посмішка осяяла його змарніле обличчя. – Правда, якщо лікар не заборонить…

-    Тоді для початку просто дай води. Страшенно хочеться пити.

-    Я спитаю в лікаря, - він помчав до лікаря і  за хвилину повернувся з огрядним дядьком-лікарем.

-    Ото шо робить кохання! – з порогу грізним басом майже прокричав лікар Петро Гнатович Барс. – Красуня ти моя. Цей чоловік просидів тут три доби, перш ніж ти отямилася. Ну тепер все, піде на поправку. Більше позитивних емоцій. Медицина без любові просто ніщо. А воду можна потрошку. Негазовану, просту воду. Трохи згодом бульйончика можна їй буде. Спати не хочеться?

-    Ні, лікарю, хочеться жити. А Денис? Що з ним? – згадала я про друга по нещастю.

-    Все гаразд, у чоловічому відділенні. Поки що в реанімації, - професійно брехав лікар. Мені ж потрібні були позитивні емоції. – А хто він вам, красуне?

-    Наречений, - як лезом по серцю полоснула я, бо Гера аж підскочив на стільці.

-    А в гарячці ви повторювали «Гера», аж поки цей чоловік не прийшов. Ваш батько, шанована людина, сказав, що так треба. Я чогось не дуже збагну.

-    Я зараз вам поясню, - мовив Гера й вивів делікатно лікаря з палати. За декілька хвилин повернувся.

-    Ти тут три доби? – спитала я. Відкрилися такі факти.

-    Три дні, - уточнив Гера.

-    А Лєра? 

-    Ти стала тіткою. У нас з Лєрою син - Олександр. 54 сантиметри довжина, 3 кілограми, 200 грамів вага. Позавчора народився.  

-    Вітаю!

-    Дякую.

-    Батько знає, що я кликала тебе?

-    Знає. Це він наказав мені не відходити від тебе. Але це ще нічого не означає.

-    Він дуже розумний. Не завжди щось говорить, може мовчати, але це не означає, що не розуміє.

-    Тобі не можна багато говорити, - він налив мені води і притримував, немов малій дитині. Коли я втамувала спрагу, душа почала просити їжі духовної.

-    Розкажи мені щось…

-    Наприклад? – не зрозумів Гера.

-    Ну хоч би казку…

-    Яку казку? – здивовано спитав Гера.

-    Лєра мені завжди розказувала «Русалоньку». Знаєш «Русалоньку»?

 Він зручно вмостився на стільці й розповів своїм оксамитовим голосом в дрібницях відому Андерсенівську казку. Як приємно було чути його голос, знати, що він сидить поруч. Я жаліла тільки про одне: лежала в ліжку, а затягти ЙОГО туди ж не могла.

-    Поцілуй мене, Гера! – попросила я, коли оповідь скінчилася. Він слухняно виконав моє прохання.

-    Ти мене любиш? – майже засинаючи, спитала я.

-    Дуже люблю, сонечко. Ти навіть не уявляєш, як сильно.

-     Я точно жива чи це мені сниться? 

-    Жива. Слава Богу жива….

 Гера приходив до мене щодня. Спочатку йшов до Лєри з сином, а потім до мене. Приносив квіти, бульйони, сам годував з ложечки. Розказував анекдоти, жартував, передавав привіти від Лєри, цілував і йшов.

-    Дениса вже перевели до палати? – якось спитала я його.

-    Ти казала, що він наречений…. – сумний вираз і глибока задума не часто відвідували Герине обличчя.

-    Хотіли одружитися, - зізналася я.

-    Хотіли? – перепитав Гера.

-    Я тепер не зможу без тебе…

-    А без нього?

-    Без нього якось переживу… Він зрозуміє, я поясню.

-    Це прекрасно, бо доведеться жити без нього. Він помер. В той же день. Тобі не говорили, бо криза не минула. Щоб не хвилювати.

 І все ж я заплакала, бо мені було шкода втратити чудового друга. Іншого такого я вже точно ніколи не знайду. Бог забрав у мене альтернативу. 

-    Не плач. Треба жити далі. Ти сильна. Чоловіків на планеті багато. Десь ходить і твій. Вище носа.

-    Мій поруч, - прошепотіла я, коли Гера вже пішов з палати. 

Я видужала тільки завдяки візитам і словам Гери. Він повторював майже щодня, що безмежно любить мене. Але коли я одужала, вибачився за брехню заради порятунку і затіяв серйозну розмову.

-    Любаша, можна я буду тебе так називати?

-    Можна, - погодилася я. Він вже разів з десять заслужив це.

-    Гарна моя дівчинка, в житті не все так просто. Іноді треба рахуватися з іншими. Іноді вміти пробачати, йти, коли так хочеться залишитися, забувати, хоч і любов роздирає груди. Жити не заради власного задоволення, а зважувати на інших. Не робити боляче рідним, близьким. Наше щастя не можливе ціною горя і страждань рідних. Я це точно знаю.

-    Це прощання? – наївно спитала я.

-    Це дружня розмова. Ми бачитимемось, як і раніше. Але тепер все буде по-іншому. Ніяких недомовок, ніяких поцілунків і таємних дотиків. Розумієш? Я – чоловік твоєї сестри. Твій зять.

-    Намагаюсь.

-    Чого приховувати, ти мені не байдужа. Але дружина мені Лєра. Нам з тобою легше було б стати коханцями і вдавати, що нічого не відбувається, правда? Я останнім часом уникаю дзеркал. Боюсь сам собі поглянути в очі. Відчуваю себе зрадником. Лєра цього не заслужила, розумієш? Ти ж теж її любиш і не хочеш заподіяти зла.