ГЛАВА 6 ДРУГ ДИТИНСТВА

Даремно я мріяла, що кохання минуло, загасло, зникло чи то пішло геть. Як тільки Гера увечері увійшов до вітальні, мене наче хто кип’ятком ошпарив. 

-    До нас хтось з району приїхав? – спитав він Лєру з порогу, але потім помітив мене у кріслі. – О-о-о! Принцеса згадала, що у неї є родина. Похвально.

-    Гера, ну як ти так можеш говорити? – вступилася за мене Лєра. – Вона ж вчилася, працювала… була зайнята…

-    Я бачу. І що ж треба робити, щоб таку тачку мати? – в його словах я відчула якусь злість і образу.

-    Рік працювала дорогою повією, - навіщось ляпнула я, намагаючись вколоти поболючіше. Сказала і вибігла на вулицю. Бігла, немов летіла на крилах, поки не впала у дорогому бежевому костюмі на густу конюшину. Ревіла, як білуга. Такий водоспад змив навіть водостійку туш. Може б в ту хвилину пішла й втопилася десь, якби не опинилася в Гериних обіймах.

-    Дурепа, чого ти так роз’юшилася. Я не хотів тебе образити. Просто Лєра вагітна, їй хвилюватися не можна, а ти мовчки там з одного конкурсу на інший стрибаєш. Нашо тобі ті моделі? Що і кому ти доводиш? - він витирав мої сльози й тулив до себе, як дитину.

-    Ти знав про конкурси? - схлипуючи, питала я.

-    А ти думала, Лєра змогла б спокійно жити, не знаючи що з тобою? Вона послала мене взнати, як ти там. Я приїхав, а ти вже в Парижі. Дочекався, поки повернешся. Як глянув на тебе, то ледве дар мовлення не втратив. 

-    Чого ж не показався? Чого втік? – дорікнула я. – Я так чекала, що ти приїдеш. Хоч разочок!

-    Я боявся, невже не розумієш?

-    Чого?

-    Твоєї краси, Любаша. Твоєї влади наді мною. Тебе! - такого я від нього не чекала.- Ходімо додому, а то Лєра хвилюється.

-    Я черевики десь по дорозі скинула… - піднялася я і глянула на порвані панчохи на своїх струнких модельних ніжках. Гера підхопив мене на руки і поніс. А моє серце калатало, як навіжене. Уткнувшись у його шию, я вдихала запах його тіла. Поцілувати його мені не давала совість, а так хотілося. Крізь його тонку сорочку я відчувала шалений гуркіт його серця. Цей ритм був удвічі шаленіший за мій.  

   Лєра стояла на ґанку і нервово заламувала руки, чекаючи на мою появу. Гера поставив мене на дерев’яний поміст ґанку і пішов шукати мої черевики. 

-    Лєр, вибач, - кинулася я в обійми сестрі. – Я егоїстка. Думаю тільки про себе. Я більше так не буду. Все нормально? 

-    Він знає звідки в тебе гроші, Любаш, але він не прийме такого подарунка.

-    Чому?

-    Він не візьме від жінки подарунок. Так, мріяв про машину, давно мріяв. І права має, але… Від тебе не візьме. Гордий. Ти тату подаруй, йому саме таку треба, в район їздити. Ага? Тоді й Гера періодично їздитиме. Ти ж іще йому не сказала, що збираєшся дарувати?

-    Не встигла ще. Хай буде тату.

Батько приїхав традиційно пізно. Зрадів, що я нарешті вдома, а ще більше порадів за мої досягнення. 

-    Характер у тебе мамин. І врода мамчина. Багато хлопців там у Києві охмурила?

-    Ніколи було, тату. Мені б довчитися. 

-    Одне одному не завадить. Ти там придивляйся до хлопців. Нам зять гарний треба, щоб рід продовжувався, щоб діти були чудові. Чула?

-    Чула. В місті важко розгледіти, де ті гарні. 

-    А чо там влітку в тому місті робити? Ти давай на канікули до нас. У Олександрової он Надьки такий славний син з армії прийшов. Хазяйновитий, не п’є, купив собі мотоцикла беушного і такого з нього зробив, надивитися не можна. Надьці города всього сам скопав і картоплею засадив. Розумний і рукастий. Те, що треба.

-    Це Денис чи що? Він вже з армії повернувся? – не вірила я своїм вухам.

-    Ага, отой Денис, що ви з ним по парканах від собак бігали, - нагадала Лєра.

-    Він же військовим хотів бути, - згадала я.

-    Перехотів видать. Погано зараз там в армії. Село, воно ж тягне. Чи тебе вже не тягне? – немов у душу зазирав батько.

-    Тягне, - збрехала я. Наполовину збрехала, бо тягло, але не село, Гера. 
  Як тільки склала іспити й підтягла заліки, зібрала всі свої речі й на все літо додому. Хіба могла мріяти про краще місце для відпустки?

   На вокзалі мене зустрічав Гера на батьковій машині. Він стояв у колі таксистів, поклавши руки на стегна й уважно вивчаючи натовп, що рушив з електрички. Чорні джинси, що облягали довгі міцні ноги, розстебнутий комір і закачані рукави блакитної сорочки, що обтягувала м’язистий торс…. Всією своєю жіночою сутністю я безпомилково впізнала Геру, хоч він і надів сонцезахисні окуляри. 

  Безперечно, він володів особливою притягальною силою, навіть на такій відстані він примусив моє серце битися як навіжене. Мозком я розуміла, що це недобрий знак, але душа співала. Він теж помітив мене. Приємна посмішка на його обличчі – і я щаслива!
  Зелена Нива якраз була для сільських роздовбаних доріг.

-    Ти не на роботі? – здивовано спитала я Геру. Той усміхнувся і, забравши в мене з рук валізи, відповів:

-    Тепер це моя робота. Шофером у твого батька тимчасово. Поки він нового не знайде. 

-    А Юрій Павлович де дівся? – не йняла я віри, що мій батько замінив такого вправного шофера.

-    У нього стався інсульт. Тепер поки відновиться. Але лікарі кажуть, що вже не можна за кермо, на пенсії буде, - він відкрив дверцята задніх дверей.

-    А спереду не можна? – наївне питання дурнуватої мене. – Я люблю спереду сидіти.

-    Як скажеш, - він зачинив задні й відкрив передні. – Заїдемо в сусіднє село. Там треба забрати папери. У Лєри буде час приготувати тобі обід. Вона там з учорашнього вечора з кухні не вилазить.

-    Їй треба більше відпочивати. Коли лікарі кажуть народжувати?

-    Через місяць. Але в неї невеличкий живіт. Не сидить на місці. 

-    Вона завжди була шустрою. Ти їй в школу не давай виходити. Хай три роки з дитиною буде.

-    Ти що своєї сестри не знаєш? Мати Тереза. Діти без вчителя! Їй не накажеш і вмовити теж важко.