ГЛАВА 5 НАВЧАННЯ ТА КАР'ЄРА

Гуртожиток являв собою суцільний вулик, де все гуділо, бряжчало і постійно хтось з кимось сварився.

  Кімната на п’ять осіб була затісна, а дівчата настільки різні, що це мене спочатку якось налякало.

 Лєра мене привчала все життя до естетики в усьому: від одягу до гігієни. Я могла скільки завгодно разів прибирати своє ліжко, але хтось неодмінно вважав за потрібне гепнутися на нього або накидати речей. « Все спільне, все колгоспне!» - ось таким мав бути приблизно девіз життя у гуртожитку. Скільки б у тебе не було їжі, вона вся з’їдалася у перші ж дні тижня, а четвер і п’ятниця проходили під маркою «голодні дні».

 Троє дівчат з кімнати безбожно палили й тютюновий запах в’ївся в їхній одяг. Наташка безцеремонно водила хлопців і відверто оголосила, що приїхала до столиці не навчатися, а вдало вийти заміж.

-    Так, все, дівахи, звалили на дві години кудись погуляти. До мене Вітя зараз в гості прийде, - оголошувала Наташка і всі ми, четверо, що збиралися щось там пописати, повчити на всяк випадок ( раптом спитають), змушені були  кудись йти.

 З усієї кімнати мені найбільше імпонувала Танька. Сільська розумна дівчина, яка приїхала дійсно вчитися, а не «погульбанити якомога далі від предків» чи «заарканить кльового пацана». Ото з нею ми й пропадали у музеях, бібліотеках, на виставках, просто гуляли в парках за чудової погоди. Краще трошки перегуляти, аніж прийти зарано до кімнати.

  Коли на треті вихідні я приїхала додому і пожалілася, що жити у такому свинюшнику, як наш гуртожиток, просто неможливо, що таргани і свині-сусіди дістали і вчитися не дають, Гера запропонував пожити у квартирі його знайомих, що виїхали до Канади, а квартиру поки що не хочуть продавати.
-    Квартира велика і простора. Можеш взяти з собою якусь подружку, щоб не скучно було. Там три кімнати. Акуратно поводитиметесь і сплачуватимете лише комунальні, - спокійно мовив Гера. Пропозиція була ідеальною. Квартира розташовувалася прямо напроти зоопарку, й до інституту рукою сягнути. Гера особисто відвіз мене в ту квартиру і показав що і як.

-    А не боїшся, що я водитиму хлопців сюди? Хороми ще ті? – моє лукаве питання, від якого моя менш розкута подружка Танька ледве не позбулася дару мовлення, Геру не увігнало у шок, він звик до моїх закидонів.

-    Я сподіваюсь, що ти їх водитимеш. Тільки не роби дурниць. А навіть якщо зробиш – допоможемо їх виправити. Молодість на те й потрібна, щоб гуляти. Я поїхав, дівчата, - і він підхопив свою легку валізу, залишаючи нам з Танькою ключі й квиток у розкішне життя. А я так сподівалася, що він хоч на трошки залишиться, хоч переночує. 

  Кажуть, що студентські роки найяскравіші. Правду кажуть. Для нас з Танькою настали «золоті» часи. Лекції, пари, вечірки, сесії, заліки, іспити…. І знову лекції, вечірки, бібліотеки, семінари… В такому шаленому ритмі життя мені навіть здалося, що я розлюбила Геру. Уваги з боку хлопців було так багато, що аж нудило. Але кожного я порівнювала з Герою. Наші стосунки з кожним кавалером доходили завжди того ключового моменту, що зветься поцілунок, і… припинялися. Хлопці не могли збагнути в чому річ, що не так. А не так було все. Я порівнювала їхні губи з Гериними, їхні очі з Гериними, їхні голоси з Гериним і … хлопці залишалися у програші.  І хоч по всьому інституту й ходили чутки про мене, як про неприступну скелю, але кожен наступний залицяльник вважав, що в нього вистачить шарму, витримки і всього, щоб я пала в бою любові і здалася на милість переможця. 

-    Дівчино, з вами можна познайомитися? – банально підійшов до мене перший хлопець п’ятого курсу Рома Князев. Яхидна ухмилочка і підозрілий блиск в очах. – Мене звати…

-    Рома Князев тебе звати. Хто ж не знає? – перебила я його.

-    І треба ж така популярність на мою білобрису голову, - іронізував Рома.

-    А всім дівчатам ти розповідаєш, що блондин. Ну, вважай, що познайомився, що далі? 

-    Ходімо кудись затусуємось для початку, - з посмішкою, гепнувшись на підвіконня у шикарних модних дорогих варьонках, сказав Рома.

-    По кабаках не ходжу, дискотеки терпіти не можу. Додому можеш і не намагатися запрошувати, - стратегічно чітко попередила я.

-    А у цирк? – вирішив стібнутися Рома.

-    У цирк? А я згодна. Ходімо, - вирішила зоригінальничати я, адже поки що у цирку не була.

-    Коли?

-    Коли квитки купиш.

-    А як ми домовимось? Телефончик даси? 

-    Як візитки надрукую, тобі першому видам, - начебто й не образила, й телефону не дала.

   Якій дівчині не подобається увага з боку хлопців? А тут ще й Рома Князєв. Ото і я літала, як лебідка, аж до наступного дня. Стояла біля інститутської дошки оголошень й списувала розклад практичних робіт, як почула розмову старшокурсників.

-    А ти чув, Ромка відзначився. Барбі в цирк запросив.

-    Барбі? Невже? І вона погодилася? Ромі в його списку тільки Барбі й не вистачало. Як фортоне – ото припозориться.

-    А може запав пацан?

-    На Барбі? Вона то гарна, але селючка рідкісна. Ти бачив, що носить і як фарбується? Не той шик. Рома ж по бабах фірмовим переважно. Якось він мені казав, що йому столична штучка потрібна.

   Я думаю, не треба говорити, наскільки мене зачепили ці слова. Для початку я пішла в цирк, але не з Ромою, а з Танькою в інший день.  А потім я вирішила довести, що не селючка, і що в мені шику хоч відбавляй.  Тут якраз і конкурс назрів «Студенточка». Всім курсом мене вчили  робити макіяж, шили конкурсні костюми. І я, не сильно докладаючи зусилля, перемогла. Тоді я не до кінця усвідомила, що відбулося в моєму житті. Статус «красуня медінституту» перетворився на статус «Недосяжна красуня». 

-    Дєвки, це та коза, що переспала з половиною складу журі конкурсу, то й перемогла, - чула я дівчачі побрехеньки.

-    І не думай ти до неї підходити. Там така фіфа. Вона й до того конкурсу всіх відшивала, а зараз то взагалі, - так говорили хлопці. А я весь вільний час пропадала у модельній агенції, де з мене, сільської дурепи, ліпили інтелігентну дівчину, бо я мала їхати на конкурс до Парижу.