ГЛАВА 4 МІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Час йшов. Я готувалася до вступу в медичний, студіювала біологію, фізику, хімію і мріяла скоріше поїхати до Києва, щоб в гуртожитку знайти нових друзів, і обов’язково якого-небудь більш-менш пристойного хлопця, щоб він своєю увагою і турботою витіснив те дурнувате почуття до чоловіка сестри, що я називала гріхом. Я не врахувала ще одного іспиту – мого дня народження. Приїхали дід з бабою, щоб потанцювати з іменинницею. Бабуся урочисто вручила мені дорогезний косметичний набір з сучасними настановами:

-    Для підкреслення природної краси.

-    Куди їй ще підкреслювати, ба? – заперечила Лєра, відверто милуючись мною. – Тільки природу оцим псувати, - Лєра страшенно не любила косметику і рідко нею користувалася.

-    Не скажи. Це ви тут у селі сидите й думаєте, що світ на цьому закінчується. Поїде в Київ, а там такі фіфи. І всі вміють користуватися косметикою. Там без цього, як без води.

-    Ба, а ти мене нафарбуєш? – зраділа я можливості стати ще кращою.

-    Ходім до твоєї кімнати. Покажу, розкажу. А то живеш, як у монастирі.
 Через пів години я не повірила своїм очам, коли поглянула в дзеркало. На мене дивилася інша Люба. Що вже говорити про реакцію рідних, коли я вийшла в зал. Мене ж цікавило лише враження Гери. А той тайкома поглядав, думаючи, що я не помічаю. Коли ж наші погляди зустрічалися, він відводив убік свої гарні сірі очі. 

-    Ба, я ж просила. Навіщо було відкривати ящик Пандори?- почула я розмову Лєри та баби на кухні.

-    Ти не втримаєш її біля себе. Вона колись би відкрила, що дуже гарна, - заперечувала баба і кришила салат.

-    Ото точно - колись. Стала б дорослішою, розумнішою…

-    Любка не дурна. Ви обидві розумні. Розум тільки різний. У твої роки вона буде такою ж мудрою, як і ти.  Я впевнена. В нашому роду дуреп не було.

-    Там Київ, ба. Велике місто зі стількома принадами. Вона не впорається. Там світ чоловіків. Вродлива жінка – це проблеми. А вона їх оминути не зможе, - наполягала Лєра.

-    Любка? Не зможе? Ти б Герку свого від неї якомога далі  тримала. Я бачила, як він на неї дивиться.

-    Ба??? – Лєра кинула ложку на стіл. – Як ти можеш? Гера не такий!

-    Але й не святий, пам’ятай про це. Всі мужики завжди пригоди шукають. А Любку пора відпустити. Вона сильна. І від вас трохи далі буде.

-    Не чекала я від тебе такого, ба. Давай не будемо на цю тему, а то наговориш, як завжди… - майже благала сестра.

-    І коли ж це я неправду говорила? – дорікнула баба.

-    Ото й страшно, що все, що говориш, збувається.

  Потихеньку всі звикли до мого нового образу. Лєра внесла святкового торта і всі смакували її кулінарним шедевром. Ще б чого – три десятки маленьких безе, перемазаних кремом. Вона прекрасно знала, що я люблю безе, тому й постаралася. 

-    Нехай твоє життя, Любашенька, буде таким же солодким, як цей торт, - побажала вона і всі підтримали. Не обійшлося без переглядів альбомів – традиційного щорічного ритуалу. Ось там я маленька-маленька, в пелюшках, а там на руках у мами, а там ходжу, там повзаю. Перший зубчик, хвостик з бантиком. А он там поруч з Лєрою, у Лєри на колінах. Перший клас, прийняття у піонери, на городі, з улюбленим котом Петькою… Так чудно перегортати своє минуле життя, застигле на світлинах. Екскурсія в минуле.

-    Слово іменинниці – закон. Тільки раз в житті буває шістнадцять, - виголосила Лєра і розпочала кумедну гру «Іменинниця бажає». Щороку ми так гралися. Я писала на папірцях свої бажання і зверху зазначала ім’я того, хто мав виконати це бажання. Яка божевільна блоха мене вкусила того дня, не знаю. Дідусь змушений був зіграти на гітарі свої військові пісні, бабуся із задоволенням  проспівала  частівки, які вона сама й складала. У тата я попросила гроші на плеєр, у Лєри – заплести мені волосся в багато кісок, а Гері дісталося найекзотичніше завдання. Коли він витяг свій папірець з бажанням і розгорнув, то змінився на обличчі. Він так на мене глянув, немов і не здивувався, тільки переконався у своїх давніх підозрах.

-    Гера, що там? – спантеличено питала Лєра, а всі вичікувально дивилися то на Геру, то на мене.

-    Бажання не за роками, - почав Гера. – Люба просить…- він пильно глянув мені в очі, напевно, прочитав там легкий переляк, і вигородив мене, - ляльку Барбі. Обіцяю, що виконаю те, що ти попросила, тільки трохи згодом, - він зім’яв папірець і заховав до кишені. А потім непомітно залишив кімнату.

   Весь день ходив сам не свій, а увечері, коли я повернулася з дискотеки, він взяв мене за руку і повів за городи, туди, де наш город межував з сусіднім. Ми всілися на м’яку від порослої високої трави межу.

-    Що ти твориш, Люб, а? В шістнадцять ти маєш розуміти, що з таким не жартують, - губи його і руки тремтіли.

-    Та я не жартувала. Ти ж не сліпий і мав давно помітити, що я люблю тебе. Ну що мені робити, коли я закохалася неправильно? Ти ж сам говорив, що найбільша благодать – то любов. Вона приходить раптом і не питає хочемо ми чи ні. Твої слова? Ти радив мені зізнатися? І він мав радіти від щастя.  Ну от, зізналася…

-     Але ж повно в селі хлопців. Перспективних, молодших. Неодружених. Чо я? 

-    А я звідки знаю, чо ти? – втупивши очі в межу і намагаючись роздивитися там дрібну квіточку, я не знала, що мені робити з руками.

-    Ти ще молода, Люба. В тебе все життя попереду. Ти зустрінеш того, хто буде молитися на твою фотографію і здуватиме пилинки з твого одягу. В шістнадцять усі максималісти. Завжди хочеться чогось невідомо чого.

-    Ти – це не невідомо що. Час йде, а може ви з Лєрою не уживетесь? Всяке буває.

-    Бог з тобою, не мели дурниць. Хіба ти сестри своєї не знаєш? З нею будь-який уживеться. Викинь ти це дурне кохання з голови. Перше кохання завжди нещасливе.

-    Щасливе. У мене щасливе.

-     Гаразд, мене тобі не шкода, то пожалій сестру, - майже благав Гера, а сам страшенно хвилювався. – Мине час і все забудеться, повір!