ГЛАВА 8.1. Перше побачення

Почав іти дрібний сніг. Крихітні крупинки немов вишукували оголені ділянки шкіри і сипалися то під шарф, то на незахищені рукавичками зап'ястя.

– Кицька нудьгує? – прокурений голос вирвав Аріну з апатії. – Папік не прийшов?

Вона обернулась, готова проклясти своє життя, але позаду неквапом шкандибав звичайний літній алкаш, а не підкралася банда гопників.

– Ей, ти! – Його хитало з боку в бік. – Зроби добру… Кхе-кхе… Справу… Добру…

– Немає в мене грошей. Чесно.

– А очі… Очі є? Йди сюди! Бач циферки? Домо… Домофо… фонні?

– Де? – Поруч були тільки темні замкнені двері якихось закладів. – Ви вулицю не переплутали?

П'яниця вилаявся і повернув назад, бурмочучи прокляття.

– Степановичу, зачекайте! – Одна з дверей відчинилася, випустивши назовні високого чоловіка, що спирався на милицю. – Я вас через кафе впущу. Що, заблудились? З цім безглуздим плануванням сам чорт ногу зломить.

– Ти кого дур-р-рнем назвав, кри… кривоніжко?

Аріна відступила, пропускаючи старого до порогу. Дочекалась, поки його хрипке бурмотіння стихне в глибині приміщення, і підняла погляд на темну фігуру в дверному отворі.

– Не перший раз? – запитала замість привітання.

– І не останній. – Андрій крутнув лампочку під козирком ґанку, і з'явилося світло. – Він пам'ятає, що давним-давно тут був парадний вхід, і блукає годинами. Живе сам, нікого не хвилює, де його носить до півночі.

– Крім тебе.

– Колишній власник попередив щодо нього. Мені не важко іноді спуститись і допомогти людині потрапити додому.

Аріна опустила очі.

– В цьому ти майстер, не сперечаюся, – промовила з сумом. – А я думала, що спеціалізуєшся тільки на чужих дружинах…

– Щось не так? Чому ти не в Італії?

– Та звідки ви всі знаєте про бісову Італію?! Про це в новинах повідомляли?!

– Щодо «всіх» не впевнений, а мені розповів твій чоловік.

Аріна й не помітила, як опинилась на верхній сходинці.

– З цього моменту докладніше, будь ласка. Мій чоловік?! Що він тут робив?!

Андрій забрав милицю і провів Аріну всередину, до бару. Прибрав зі шляху кілька порожніх коробок, посунув високий стілець, запропонував чай ​​і вафлі.

– Я зарядив і включив твій телефон, – пояснив мирно, – а через півгодини з'явився Ілля. Думаю, спрацювала якась програма відстеження.

– І ти дозволив мені забрати? Навіть не розбудив?!

– Він розбудив. Ти сказала: «Пробач, що кохаю», і знову заснула.

Аріна схопила Андрія за куртку і потягнула до себе, дивлячись прямо в очі.

– Пробач, що не кохаю! – вимовила переконано. – Я відчувала провину, тому що розлюбила!

– А я вирішив, вам потрібен другий шанс… Мені шкода, якщо стало тільки гірше.

Вона отямилася, розтулила пальці. Зняла шарф і рукавички, стиснула в руках чашку з гарячим чаєм.

– Тут як і раніше холодно, – зауважила нейтрально. – Вибач, що накричала. Ілля – моя проблема, тобі в це лізти ні до чого.

– Тут як і раніше є кімната з каміном. – Андрій відштовхнув у сторону зв'язку гірлянд і гумового оленя, який до сих пір прикрашав двері кафе, а тепер служив мотлохом на барній стійці. – Його, щоправда, не завадило б розтопити. Ти ж мені допоможеш? Сьогодні Киці і вечері не очікується.

Аріна вдихнула свіжий аромат лимона і зробила невеликий ковток.

– Смачно… Ніколи не думала, що чай сподобається мені більше, ніж кава, але ти вмієш його готувати.

– Ще б пак. Секрет в тому, що я кладу пакетик під особливим кутом. – На губах Андрія заграла усмішка. – Сімейний рецепт. Передається із покоління в покоління ось уже шостий день. А спосіб приготування нереально апетитної локшини швидкого приготування з мене не вирвати й кліщами.

– Треба готувати її не частіше, ніж раз на рік?

– Ну ось, моя заповітна таємниця розкрита. До каміна?

Аріна невизначено знизала плечима. Так, хотілося погодитись і провести кілька годин в приємній компанії, але вона не бажала бути тягарем. Зараз співрозмовниця з неї ніяка. На думці лише прикрості, оптимізму нуль. Ні, краще зустрітись іншим разом.

Аріна потягнулася за шарфом.

– Я сама не знаю, навіщо прийшла. Хотіла зрозуміти, як усе вийшло. Хотіла – зрозуміла, – слова давалися важко. – А тепер… Не позичиш грошей на таксі? Завтра поверну.

Андрій подивився на неї досить дивно, потім сів на сусідній стілець.

– Позичу, звичайно ж. І не скажу, що повертати не треба, тому що це причина побачити тебе знову. Але… Ти впевнена, що здолала такий шлях тільки для того, щоб привітатись?

– І запропонувати допомогу з кафе. Вибач… Нерозумно, так? Я вивчала теорію, але ніколи не застосовувала її на практиці.

– А я практикую все життя, але освіта у мене юридична. Через сімейний бізнес я жодного дня не працював за фахом, а тепер і бажання немає починати все спочатку. Це кафе – мій власний вибір. Спроба довести казна-кому, що я чогось вартий як людина, а не як прізвище. Ти маєш рацію, Аріно, допомога мені не завадить… Але… Ти впевнена? Є в мене підозра, що буде дуже непросто.