ГЛАВА 7. Відповіді

Повертатися в порожню квартиру не хотілось. Там все нагадувало про минуле… Ілля не забрав свої речі… Та й навіщо йому старий одяг, якщо в його розпорядженні колишній сімейний фонд?

Аріна стояла на зупинці і роздумувала про те, як розповісти батькам про свій зруйнований шлюб. Зробити це потрібно якомога швидше. Чутки розповсюджуватися як пожежа. Буде краще, якщо мама з татом дізнаються про все не від чужих людей.

Вони нагадають, що попереджали. Що Ілля ніколи їм не подобався. Що він із самого початку бачив в «Арінці» тільки гроші.

Але це було не так. Аріна розуміла, що нікому нічого не доведе, проте знала: ті стосунки почалися з кохання. Ну а як вони закінчились – зовсім інше питання.

Телефонний дзвінок стривожив її. Вона насторожено глянула на екран і здригнулась. Зінаїда Павлівна… Найближчим часом з нею краще уникати спілкування, проте…

– Алло? – довелося пересилити себе і прийняти виклик.

Даремно Аріна не чхала на пристойності. Мати Люсі променіла праведним гнівом через те, що її ідеальна донька зв'язалася з одруженим чоловіком, але винуватила в ситуації не її і навіть не Іллю.

– Ти!.. Це правда?! Зраджувала?.. За гроші?! Ганьба! Каталась як сир у маслі, і все тобі було мало?!

«Ось яка офіційна версія? Цікаво… Ілля підготував ґрунт чи Люся виправдовувалась перед матір'ю таким способом?» – Аріна відключила телефон і зайшла в маршрутку, що саме під’їхала.

Відвернулася до брудного вікна, провела поглядом яскраві вивіски… Сипав сніг, заважаючи руху, транспорт пересувався зі швидкістю черепахи. Снігоприбиральні машини плелися попереду, автомобілі сигналили, пішоходи ковзались на тротуарах і ховали обличчя від хуртовини.

«Світу немає діла до моїх проблем», – Аріна дочекалася потрібної вулиці і вийшла під крижаний вітер.

Кафе, яке ще вранці вона вважала своїм, притулилось між книгарнею і сервісним центром оператора мобільного зв'язку. На дверях висіла табличка «Зачинено», але всередині горіло світло.

«Може, я себе накручую, і Ілля не зробив цього?» – Аріна переступила металевий поріг.

Пусто і тихо… Вона пройшла між чистими столиками, повз бар, до кабінету керівника. Бездумно штовхнула двері і відсахнулась, побачивши за столом Іллі незнайомого чоловіка, який напружено вдивлявся в екран комп'ютера.

Густа сива шевелюра, різкі риси обличчя, окуляри в тонкій золотій оправі, дорогий костюм… Дуже примітна зовнішність. Аріна не забула б його, якби зустрічала раніше, але він, здається, когось їй нагадував.

– Ми закриті, – невідомий говорив без злості. – Реорганізація.

– Знаю. – Вона ніяково переступила з ноги на ногу. – Тобто розумію. Ви – новий власник?

– А ви?..

– Старий. Я маю на увазі, колишній. Забудьте, я не збираюся скандалити. Хочу запитати дещо… Як давно ви зробили Іллі пропозицію щодо покупки?

Незнайомець підвівся з-за столу і пильно дивився на неї, ніби намагаючись впізнати чи запам’ятати.

– Та сама Аріна? – запитав із кривою посмішкою. – Не чекав вас тут побачити. Чому ви не в Італії?

– Звідки ви знаєте про Італію?! -- не втрималась від крику Аріна.

Він вказав їй на пошарпане крісло на коліщатках.

– Сідайте. Щось мені підказує, що сьогодні огидний день не тільки у мене.

– Та невже? Ваш чоловік теж обчистив вас до нитки і полетів на Манхеттен із гламурною фіфою?

Новий господар кафе повернув до Аріни монітор.

– Мені продали червиву цукерку, – пробурчав хрипко. -- У фінансовому сенсі обчистили не вас, а мене, тому що це місце нічого не варте. Воно закрилося б менше ніж через місяць, а його борги зробили б вас жебраками. Кажете, чоловік втік? Може, в тому і полягає вища справедливість?

Від несподіванки Аріна відсахнулася.

– Справедливість? – Незважаючи на те, що невідомий був старшим і заслуговував на ввічливість, вона не збиралася таке спускати. – Чудово. Отже, якщо завтра рідна людина попросить вас спокусити старого впливового віслюка заради грошей, потім переконає, що ви все собі придумали, і під шумок позбавить власності, я пришлю вам вітальну листівку. Щасливого Нового року!

Він наздогнав її на ґанку.

– Стривайте. Готовий визнати, що нас обох надурили і ви не допомагали чоловікові обвести мене навколо пальця.

– Та мені начхати. – Аріні хотілось забратися звідси подалі. – Просто скажіть, коли ви зацікавились нашим кафе? В грудні? Чи… У листопаді?.

«Грудень. Будь ласка, нехай це буде грудень. Всього місяць обману, правда ж? Це не так багато і не так боляче, як два», – Аріна затамувала подих, не помічаючи, що дивиться на співрозмовника з неприхованою надією, зовсім як дитина на Діда Мороза.

Незнайомець скривився.

– Ви впевнені, що вам це потрібно?

– Листопад, так?.. – Горло стиснуло від неприємного передчуття. – Дякую за інформацію.

– Вперше ваш чоловік прийшов до мене зі своєю пропозицією десятого вересня. Я сумнівався в цій угоді і збирався почати масштабну перевірку документації після Нового року. Позавчора мене переконали, що я можу трохи переплатити і влаштувати колишнім власникам святкову відпустку в Італії. Сьогодні виявилося, що гроші витрачені даремно.