ГЛАВА 3. Повернене щастя

Деренчливий звук дверного дзвінка вирвав Аріну з глибокого сну. Вона за звичкою натягнула ковдру на голову і порахувала до п`яти. Роздратування не зникло, але слова вітання для раннього візитера, що вертілися на язику, стали ввічливішими.

– Кого там несе? – пролунало в передпокої невдоволене бурчання. – Перше січня, блін… І зараз спокою немає… Ідіть всі на…

«Мама ж обіцяла прийти!» – заметушилась Аріна.

Вилізла з ліжка, схопила халат, поспішила до дверей, плутаючись у довгих квітчастих полах. Не дай Боже, Ілля нагрубіянить батькам! Вони тільки-тільки примирилися з його існуванням. Не можна, щоб крихка рівновага порушилась. Досить вже цієї безглуздої ворожнечі. Мама нарешті погодилася, що зять не одружився на грошах, і засмучувати її не варто. Не в свято. Не з перепою. Не через те, що Іллі завадили спати до обіду.

– Гей! – Аріна смикнула чоловіка за рукав. – Облиш! Ти сам запросив їх на новорічні свята.

«А вони й раді припхатися ні світ ні зоря», – очікувала почути незадоволену відповідь.

– Арінко! – Ілля різко обернувся. – Ти чому не в ліжку? Підемо, люба, – чмокнув Аріну в щоку і підхопив на руки. – Лікар сказав, тобі треба гарненько відпочити.

– Який лікар? – здивувалася вона.

– Зі швидкої, який же ще? – Ілля обережно проніс її крізь дверний отвір і уклав під смугасту ковдру. – Ти як? Хочеш чаю? Після отруєння треба пити багато рідини. Тримай, – тицьнув у руку склянку з мінералкою. – І більше ніяких суші незрозумілого походження, океюшкі?

Аріна перевела погляд на журнальний столик. Якісь таблетки, пляшечка зі спиртом, дві використані ампули, шприци, нещільно закрита вата…

– Що відбувається? – вирвалось насторожене. – Вчора ж…

«Вчора ти приголомшив мене пропозицією, через яку я втекла в ніч і ледь не зрадила тобі з першим-ліпшим незнайомцем», – напрошувалося продовження фрази.

Ілля притулив прохолодну долоню до лоба Аріни і з жалем похитав головою.

– Температура не спала. Тримай, – протягнув термометр. – А вчорашню вечірку багато хто запам’ятає. П’ятьох до лікарні відвезли з важким отруєнням. Нам пощастило, що я ці закордонні делікатеси терпіти не можу, а то лежали б ми поряд.

– Але я не в лікарні.

– Ми ж зовсім рано пішли. – Ілля накрив Аріну ще однією ковдрою, дбайливо поправив подушку. – Десь годині о восьмій. Тобі вже вдома погано стало. Ти не пам’ятаєш? Чому? Ти ж була при тямі. Щоправда, сонна. Від госпіталізації відмовилася… Лікар зі швидкої вколов тобі щось і сказав, що якщо стан погіршиться, ми маємо терміново їхати в лікарню.

Аріна подивилась на свої бліді руки з тонкими, ледь помітними прожилками. Вони тремтіли, та й в усьому тілі відчувалася незвична слабкість.

– Не погіршився? – прошепотіла, боячись почути відповідь і зрозуміти, що вчорашнє – плід уяви.

Ілля почервонів.

– Пробач, я ненароком заснув. Перебрав з вечора, до того ж всі ці хвилювання… Відключився разом із тобою. Ну ж бо, бери термометр.

Знову бренькнув дзвінок. Аріна схопила чоловіка за рукав, не дозволяючи піти.

– О восьмій? – перепитала схвильовано. – Після того, як Зінаїда Павлівна розбила тарілку?

«А розбила вона її ближче до десятої», – чомусь хотілося зловити його на брехні.

Він невпевнено знизав плечима.

– Щось не пригадую… Люська, її донька, каблук зламала, а хвилин через двадцять ти відчула себе недобре, і ми попрощалися.

Це було схоже на правду. Але якщо вони дійсно покинули вечірку о восьмій, то не було ні розмови, яка зруйнувала відносини, ні зради, ні смертельної образи?!

– Почекай трохи, окей? – Ілля м’яко вивільнив руку. – Перевірю, кого там принесло.

Він вийшов, залишивши Аріну в цілковитому сум'ятті. Вона відклала непотрібний термометр, прочитала назви ліків. Нічого знайомого… Що ж коїлось, га?..

Всього кілька годин тому вина чоловіка здавалась незаперечною. Він перейшов межу, і це визначило майбутнє сім'ї. Хіба можна довіряти тому, хто готовий продати тебе за вигідну угоду? А без довіри відносини довго не живуть.

Але… Цього не було?!

Засніжене місто, відчай у душі, жаркий камін, чоловік з добрими очима… Аріна пам'ятала їх занадто чітко як для маревного видіння.

«І все-таки зараз я вдома, а не в безіменному кафе», – розум не бажав піддаватися почуттям і вимагав логічного обґрунтування подій.

У передпокої зазвучали незнайомі голоси.

– …розпишіться, будь ласка, – промовив хтось досить розбірливо.

Шерех паперу, гучний тупіт, звук мобільного телефону…

– Приємного дня! Будемо вдячні, якщо ви знайдете час, щоб оцінити ефективність компанії на нашому сайті.

Грюкнули двері, стало тихо і тривожно. Аріна зиркнула на невеликий годинник, що прикрашав кімнату, і наказала собі не робити дурниць. Докази стверджують, що вчорашнє – ілюзія? От і прекрасно. У них з Іллєю чудове життя. Добре, що щастя не пішло.