2.2

– Зрозуміло, – тон співрозмовника не виказував зовсім ніяких емоцій. – Спробуйте еклери. Обіцяю, не пошкодуєте.

– Та нічого вам не зрозуміло! – ні з того ні з сього вибухнула Аріна. – У нас все було добре! Справи йшли вгору, знайомі заздрили, батьки нарешті змирилися з моїм заміжжям. Все було чудово! Я не хотіла більшого! Мене влаштовував наш маленький рай, уявіть собі! Я не з тих, хто мріє про Манхеттен. Мені подобається тихе щастя. Вечори біля телевізора, сімейні свята, квіти на день народження, коротка відпустка біля моря… Я не вимагала діамантів! Не рвалася в еліту! Я якась неправильна, так?

Камін почав затухати. Андрій незграбно піднявся, підкинув дров, поправив свічку в свічнику.

– Ви гарна, – сказав, відкриваючи шампанське. – Мила і добра. Знаєте, бував я на Манхеттені… Якщо чесно, є й кращі місця.

– Вибачте… Не хотіла кричати. – Аріна опустила очі. – А де ви ще були?

Він наповнив келихи і передав один їй.

– Багато де… Вас цікавить якесь особливе місце?

Писк телефону завадив відповісти.

– Нагадування про те, що в цю мить Новий рік настав для Італії, – усміхнувся Андрій. – Загадуйте бажання, Аріно. Вип’ємо за те, щоб всі негаразди і непорозуміння залишилися в минулому.

Вона невпевнено усміхнулась у відповідь і пригубила шампанське.

– Італія… З дитинства мріяла туди поїхати.

– За покупками? – в його очах читалась недовіра.

Аріна помітила, що нервово смикає поділ сукні, і подумки наказала собі заспокоїтися.

– Подивитись на середньовічні фортеці, – зізналася неохоче. – Кажу ж, зі мною щось не так.

– І що вам заважає? – Андрій дивився на неї, не відриваючись.

– Ілля вважає це марнуванням часу, – злетыла з губ болюча правда.

– Манхеттен йому більше до душі?

– Манхеттен – це круто, Тоскана – нудно. Багато хто так думає.

– Але не я.

– Не ви?

Невпевнено блимнула лампочка, ніби не наважуючись включитися. За вікном промайнув автомобіль, і його фари пройшлися по стінах, нагадавши Аріні, що реальність нікуди не зникла, не зважаючи на затишок імпровізованого «багаття» і приємний голос терплячого компаньйона.

– Я люблю тихі місця. – Андрій відвів погляд. – Моє життя – суцільні перегони, а іноді так хочеться зупинитись і відпочити від метушні… Як вам сьогодні.

– Мені?

– Ви втомилися від боротьби з власними бажаннями, хіба ні?

Аріна різким рухом відставила келих.

– Я ні про що не шкодую! Все було добре, поки…

– Поки ви не вирішили, що ваші мрії нічого не варті?

Хотілося знову зірватись на крик і пояснити, що співрозмовник помиляється! Мрії живі і лише чекають свого часу. Не можна отримати все і відразу. Спочатку нехай Ілля доб’ється мети…

«А потім продасть тебе без жалю», – перервав сумбурні думки внутрішній голос.

– Я зробила вибір.

– І його сприйняли як належне? – з розумінням уточнив Андрій. – Не переживайте, Аріно. Так влаштований світ. Хтось забирає, хтось віддає… Все повинно врівноважуватись, але люди занадто швидко звикають отримувати, нічого не даючи взамін.

Співчутливий тон зачепив Аріну за живе.

– Та ви як моя мама! – не витримала вона. – Не треба вірити, не треба піклуватися, не треба пробачати… Теж вважаєте, що я сама винна, чи не так? Що привчила чоловіка до успіху і пожинаю плоди?

– Чоловіка важко змінити. – Андрій подивився їй в очі. – Повірте на слово. Гадки не маю, що у вас сталося, але це точно не ваша провина.

– Нічого не трапилось. – Було складно витримувати співчутливий погляд, але Аріна вважала, що має розставити все по місцях. – Ми жили прекрасно, поки Ілля не зв’язався з цією проклятою мережею ресторанів. Він хотів розширити бізнес, і йому показали, якою ціною потрапляють на вищий рівень.

– Гадаю, вам ціна не сподобалась.

Вона не збиралася плакати. Досить, настраждалась. Ілля перейшов межу, йому і відповідати. Має бути серйозна розмова, і відступить саме він. А якщо ні… Що ж, в їхній родині дійсно не все добре. Доведеться багато чого переосмислити і прийняти доленосне рішення.

Сльози хлинули несподівано. «Доленосне рішення» означало розрив, і не треба замінювати неприємні слова. Не сьогодні. Не після того, в що Ілля її втягнув. Деякі образи не можна пробачити.

Аріна закрила обличчя руками, соромлячись непроханої слабкості. Вона пишалася своєю витримкою і вважала, що може контролювати себе в будь-якій ситуації. Зрада чоловіка – виняток, його пропозиція навіть кам’яну статую не залишила б байдужою. Але зараз він був далеко, а поруч сидів сторонній, який вже напевно пошкодував, що запросив Аріну до кафе.

Пружини ворухнулись, коли сусід по дивану підвівся.

«Іде, щоб не бачити моїх сліз», – Аріна зовсім не образилась.