ГЛАВА 2.1. Тепло для душі

– Поки ви вирішуєте, червоне чи біле, нумо обробимо ваші подряпини.

– Дякую, я сама. – Аріна взяла запропоновану аптечку і чомусь зніяковіла. – Відпочиньте. Через хвилину я…

– Через хвилину ви будете в майже п’ятизірковому ресторані. – Андрій добродушно усміхнувсь і витягнув з-під стійки кілька порожніх тарілок і високі келихи. – Те, що ми з цим місцем тимчасово вибули з гри, не означає, що треба змиритися і чекати милості від природи.

Аріна відчула, що червоніє. Її супутник поводився так, немов для нього було звичною справою ловити на засніженій вулиці замерзлих перехожих, кликати їх до порожнього кафе і влаштовувати святкову вечерю. Складалося враження, що милиці дійсно йому не заважали. Чи він так захоплювався, що сам забував про них?

Поки Аріна розбиралася з ранками від гірлянд, на столику на коліщатках з’явились їжа і вино.

– Як ви? Нормально? – Андрій закінчив розкладати столове приладдя. – Ну, чим багаті… Дозвольте ваше пальто?

Вона зіщулилась.

– Холодно…

– Там, куди я вас запрошую, ви не змерзнете.

– Де це? – мимоволі в голос прокралася настороженість.

– За он тими дверима. – Андрій підштовхнув столик до затіненої стіни. – Ну ж бо, сміливіше! Цікаво дізнатися вашу думку про моє невелике хуліганство.

«Я й правда збираюся йти в невідомість?» – Аріна дивувалась сама собі.

Ніби у відповідь на її сумніви слабке світло блимнуло і згасло. Навалилася темрява – важка, лякаюча, неприємна і безпросвітна. Здавалось, вона – породження останньої розмови з Іллею, і від неї немає порятунку. Можна бігти, не шкодуючи ніг, ховатися або сміятись, але темрява прийде, накриє задушливим коконом, змусить забути приємні моменти і навіє тугу за втраченими можливостями.

– Не панікуйте, у мене є телефон. – У руці Андрія спалахнув екран.

Стало трохи спокійніше. Аріна провела долонею по гладких дошках, розшукуючи ручку, і штовхнула двері.

– Що це? Вогонь? – Вона бачила каміни і раніше, але жоден з них не був розтоплений. – Він справжній?!

– Як вам?

Їй подобалось полум’я. Воно несло тепло, обіцяло затишок, проганяло тіні і дарувало надію. Дрова заспокійливо потріскували, осинове поліно нещадно іскрило, вогняні язики лизали шорсткі стінки каміна, немов намагаючись вибратися назовні. Поруч стояла кочерга, трохи далі – невелика полінниця. Перед вогнем, на простій дерев’яній підлозі, розташувались оббитий хутром низький диван і масивний свічник із товстими свічками. Решта приміщення ховалась у непроглядній темряві, тому Аріна поспішила вперед, до острівця світла.

– Ой! – Вона за щось зачепилась і, придивившись, розгледіла величезну лапу з довгими кігтями. – О-о-опудало?

– Муляж. – Андрій підштовхнув столик на коліщатках до дивану. – Вдень видно, що ведмідь іграшковий. Це презент від сестри. Її образило, що минулого року Киця отримала від мене живого поні. Але не будемо про нас, Аріно. Сьогодні Новий рік, тому я взяв шампанське. Ви не проти? Прошу. – Він жартівливо вклонився і вказав на диван. – Стіл готовий. І… Вуаля. – Запалив свічки одну за одною. – Атмосфера диких земель створена. Смачного?

– Смачного.

Аріна посунулася, звільняючи місце біля столика. Зняла пальто, відчувши жар справжнього полум’я, з насолодою простягнула руки до вогню.

– Мені подобається, – сказала просто. – Дякую.

– Дякувати будете після вечері, – добродушно відмахнувся співрозмовник. – Ну, розповідайте.

– Про що? – розгубилась вона.

– Про те, чому гарна молода жінка з обручкою проводить новорічну ніч на вулиці.

– Я…

«…йшла додому», – ледь не випалила Аріна.

Смішна відмовка. Будь-хто зрозуміє: якби у неї була ціль, вона не сиділа б зараз поруч із людиною, чиє повне ім’я поки залишалося невідомим.

– Вас свято не обрадувало, – промовив Андрій. – Співчуваю. Важкий день?

– Важка ніч.

Хотілося виговоритись. Розповісти про те, як здорово пройшов цей рік, про плани, які могли збутися, про Іллю, що зруйнував усе… Але слова не складалися в фрази. Щасливі моменти перепліталися з неприємними, і вирішити, які з них головніші, не вдавалось.

– Ви давно заміжня?

– Майже два роки. Вчилися на одному факультеті, потім працювали в одній фірмі…

– Вже не працюєте?

Аріна зітхнула. Як же добре тоді було! Вони з Іллею разом прокидалися, разом вирішували проблеми, разом повертались додому… Підтримували одне одного, захищали, сміялись над неприємностями і вірили, що ніколи не здадуться.

– Після весілля чоловік захотів мати свій бізнес. Кафе, як у вас… Ми продали квартиру…

– Подаровану?

Звідки він дізнавсь? Іллі не подобалося, що квартиру їм подарували родичі Аріни, тому це ніколи не обговорювалося вголос.

– Яка різниця? – Вона нарочито байдуже знизала плечима. – Ми продали квартиру і наша мрія здійснилась.