1.2

– Просив же зняти дурну ілюмінацію. – Незнайомець і сам зачепився за гірлянду. – Ось виколе хто-небудь очі…

– Ви тут живете? – тихо запитала Аріна, піднімаючись без його допомоги.

– Три дні як переїхав. А що?

«Хотіла дізнатись, чи є поблизу готелі», – вона невизначено хитнула головою і вибачилася за ненавмисне шкідництво.

– Не хвилюйтеся, вашої провини тут немає. Це я недогледів. Дітлахи з вечора розважалися, та й не прибрали за собою. Вам аптечка потрібна, і гарячий чай не завадив би. Не хочете зайти? У нас ремонт в розпалі, але чайник є де закип’ятити. А якщо пощастить, Киця зволить прийти і принести новорічну вечерю.

– Киця?

– Наталка Киця, моя племінниця і тимчасова домашня робітниця.

– Але… Пів на першу ночі?..

– Вона любить важкі завдання. До того ж її мати не залишить мене голодним, особливо сьогодні.

Аріна відчула, що ось-ось розплачеться. Так, сьогодні – перше січня. Пів години тому настав Новий рік. Люди зустріли його з усмішками і шампанським, загадали бажання, обняли рідних… А вона почула удари годинника посеред засніженої вулиці, ридаючи і зневажаючи своє недолуге життя.

– Заходьте, не бійтесь. Я не кусаюся… Принаймні в найближчі кілька тижнів. – Незнайомець продемонстрував гіпс на правій нозі. – Непоганий подаруночок від Діда Мороза, правда?

– Послизнулися?

– Та ні. На мене Снігуронька впала.

– П’яна?

– Крижана. Бачили новорічний дворик біля ресторану на Волошковій? Там однієї скульптури не вистачає. Дивіться під ноги, тут сходинка. А двері ось, за оленем.

– За яким… Ой!

Олень був рогатим, але м’яким, тому Аріна уникла синця під оком. Вона пішла за стуком милиць мало не навпомацки. Ні, не тому, що не уявляла, як провести залишок ночі без сумочки і грошей, не повертаючись додому. Їй захотілося зробити щось божевільне. Таке, чого ніхто від неї не очікує. Полоскотати нерви не спогадами про зраду коханого чоловіка, а адреналіном. Поставити на кін усе. Вчинити, як велить скороминуща примха. Простіше кажучи, прийняти запрошення першого зустрічного і піти за ним у темряву.

– Отже, вам вони теж зіпсували свято… – зірвалося з губ.

– Хто?

– «Королева Астра»… А, не зважайте.

Аріна поспішила запевнити, що нічого важливого не сказала. Незнайомець не зрозумів би, чому згадка про Волошкову вулицю спричиняє лють. Зламана кістка зростеться через тижні, а розбите серце не склеїти, як не старайся.

– Не любите цей ресторан? Мене звуть Андрій, до речі.

– Аріна. Зневажаю його власника.

Попереду щось загуркотіло, немов Андрій натрапив на перешкоду.

– Вибачте, забув про другу сходинку. Не рухайтеся, добре? Зараз відчиню двері всередину і стане світліше.

Світліше не стало.

Аріна на дотик переступила поріг і зрозуміла, що ні пригод, ні адреналіну можна не боятися.

Це було маленьке кафе в розпалі ремонту. Половину приміщення займав мотлох, другу – зсунуті столи і стільці. Незважаючи на безлад, уздовж стін висіли святкові прикраси. Саме включені гірлянди давали освітлення – лампи в люстрах ледь жевріли. На барній стійці в кутку стояли нова кавоварка і вазочка з мандаринами.

– Чим він вам насолив? – Андрій попрямував до стійки.

– Хто? – Аріна дістала непогану можливість його розглянути і сповна скористалася моментом.

Трохи за тридцять, спортивна фігура, приємна зовнішність… Він нагадував типового «хорошого хлопця» з фільмів – простакуватого, з чесними очима і доброю усмішкою.

– Власник «Королеви Астри». Що з ним не так?

Аріна невизначено знизала плечима.

– Ніколи його не зустрічала.

– Не розумію. – Після натискання кількох кнопок по кафе поплив приємний аромат кави.

– Він збоченець.

Андрій впустив милицю і нахилився, щоб її підняти. Аріна відразу ж підбігла ближче, прагнучи допомогти.

– Звідки ви знаєте, якщо не знайомі з ним особисто? – в його голосі переважала невпевненість.

– Він мого чоловіка спокусив.

– Що?! – Співрозмовник здригнувсь і зачепив ліктем мандарини.

Вазочка перекинулася, помаранчеві кульки розкотились по підлозі. Аріна почала їх збирати, дивуючись легковірності чоловіків.

– Не в тому сенсі, – сказала, дивлячись убік. – Річ про гроші і розкіш. Ілля завжди хотів жити красиво, але до цього партнерства не виходив за межі.

– Про що ви?!

Вона поклала на стійку останнього мандарина і забрала готову каву.

– Тримайте. – Подала Андрію. – І… За порогом хтось стукає? Ні, залишайтеся тут. Піду гляну. Може, це ваша Киця?

Відійти від стійки Аріна не встигла.