ГЛАВА 1.1. Нічна зустріч

Аріна йшла нічною вулицею, витираючи зі щік розталий сніг. У нього був солоний присмак, але вона говорила собі, що не плаче. Сльози – занадто велика розкіш в цю погану пору, коли хуртовина збиває з ніг, а попереду тягнеться суцільна імла, яку не можуть розігнати тьмяні ліхтарі. Та й не вартий Ілля ні сльозинки.

Не вартий, трясця його матері!

Однак неслухняне серце нило і до горла підступив клубок.

Як чоловік міг зрадити ту, кого клявся любити в печалі і в радості? І, головне, заради чого?!

«Мені натякали, що йому потрібні тільки гроші. Я не вірила… Обманювала себе, шукала виправдання дивацтвам, пробачала все підряд. Чому я нічого не бачила?!» – Аріна зупинилася біля світлофора і змахнула з вій сльози.

Хотілося сісти, обхопити коліна руками і ридати, поки вистачить сил. Вона кріпилася цілих три години, але зараз відчувала, що нерви на межі.

Проклята новорічна вечірка! Довелося усміхатись і танцювати, вести світські бесіди і пити коктейлі, зображати ввічливу увагу і брехливу цікавість. Добре, що хтось із господарів проговорився. Перебрав трохи і почав базікати. Привселюдно поспівчував «дурненькій Арінці», яку рідний чоловік перетворив на розмінну монету.

Повз пронісся автомобіль. Аріна схлипнула, натягнула обшитий довгим хутром капюшон на самі очі, пошукала в кишенях простого зимового пальто рукавички.

«Я ж їх не брала», – подумала гірко.

Три години тому все було по-іншому. Вона раділа зимі і обіймала Іллю. Хвилювалася, що йому не сподобається новорічний подарунок, переживала за салат в холодильнику і уявляла, як через тиждень вони з чоловіком вперше будуть розбирати ялинку разом. Музика кликала в танок, чуже щастя приносило радість!

Потім щось змінилось. Ілля став смиканим, злим, незадоволеним. Не випускав із рук мобільник і страшенно ревнував до всіх підряд.

Негідник! Як він посмів звинуватити дружину в безсоромності, коли сам продав її?!

Трель телефонного дзвінка відвернула Аріну від болісних спогадів. Вона глянула на екран, сподіваючись і боячись побачити ім’я чоловіка.

Мама. Не Ілля. Та й не варто очікувати, що він зателефонує. З його погляду, саме дружина зруйнувала сімейне щастя. Немає їй вибачення!

Скинути виклик? Чи продовжити спектакль, щоб не засмучувати батьків? А, може, сказати правду?

Батарея сіла, позбавляючи необхідності приймати рішення. Аріна потерла змерзлі руки. Нахилила голову, рятуючись від снігу, що бив у обличчя, і поспішила вперед. Вона не знала, куди податися. Додому? Ілля напевно вже там. Упевнений у своїй правоті, смертельно ображений…

Адже він вибачився. Мало не на колінах розкаявся! Пояснив, що йдеться про благополуччя сім’ї, пообіцяв пробачити…

Так, пробачити! За зраду!

За ту саму зраду, про яку вже домовився.

«Який же ти жартівник, любове моя!» – ніхто при здоровому глузді не сприйняв би ті слова всерйоз.

Але Ілля не жартував. Він дійсно цінував дружину – на жаль, в буквальному сенсі. В його розумінні вона була достатньою платою за вигідну угоду.

Ні, дім – останнє місце, куди варто йти.

На заледенілому тротуарі Аріна ледь не впала. Посковзнулася, схопилась за обплетену вимкненими гірляндами стіну якоїсь забігайлівки й придушено охнула, глибоко проколовши долоню. Звично потягнулася за сумочкою, але згадала, що залишила вечірку поспіхом – зграбастала пальто і вибігла на вулицю, бо ж про плани Іллі знав, здавалося, весь світ. Може, хтось інший і зумів би витримати до кінця свята… Хтось інший… Наприклад, чоловік-зрадник.

З пораненої руки сочилася кров. Аріна розстебнула пальто, зняла широкий пояс сукні і перетягнула рану. Зіщулилась – тонка тканина нітрохи не захищала від холоду.

Морозний вітер пройшовся по шкірі, увірвавсь у легені, спричинив напад кашлю. Захололі пальці не відразу впоралися з ґудзиками, завите до свята волосся обсипало снігом, хуртовина заважала накинути капюшон. Накотив запізнілий страх: цей район нерідко фігурував у кримінальних новинах. Безсумнівно, тутешні головорізи зрадіють візиту пристойно одягненої молодої жінки з яскравими рудим волоссям і вечірнім макіяжем. Добре, що метелиця розігнала їх у затишні кутки, але не треба спокушати долю.

Капюшон нарешті піддався, пальто застебнулось, і стало трохи спокійніше.

– Я тебе вже зачекався, кицю.

Аріна підскочила, коли з нізвідки пролунав чоловічий голос. Різко обернулась, похитнулася від пориву вітру…

«Може, хтось мене прокляв?» – подумала безнадійно, побачивши за метр від себе високого плечистого чоловіка з палицею під рукою.

Він стояв, трохи похитуючись, і вичікувально дивився на неї. Тьмяний ліхтар робив риси його обличчя нечіткими, придавав їм особливої моторошності, заважав їх вивчити і запам’ятати.

«Мені кінець», – Аріна позадкувала, сама не розуміючи, на що вона сподівається.

Бігти немає сенсу. На підборах, по слизькій бруківці, крізь завірюху… Її й на десять метрів не вистачить. То що ж робити? Апелювати до совісті? Обіцяти гроші? Спробувати обдурити?