Життя обох

Він у той час рухався вулицями, нікуди не поспішаючи, ніби йому нема куди йти, де ніхто його не чекає. Так і є: хлопець жив у багатоповерхівці непривітного району Хоул-Віт, де вештались одні повії, скупі водії маршруток, роми, гадалки з ТікТоку — коротко кажучи, вся негативна верства світу зібралася в тому місці. Багатоповерхівка — не менш непривітна, побита часом цегляна будівля з пошарпаними вікнами.

Верть піднявся пошарпаними цегляними сходами, дістав із кишені ключа та відкрив металеві двері, які потім із грюкотом зачинилися. Він зайшов у великий коридор, у якому кожен його крок відбивався луною, увійшов у під'їзд, де одразу був ліфт, на якому висіла табличка «Тимчасово не працює», тож йому довелося підніматися на сьомий поверх пішки.

Дійшовши до потрібних йому дверей, біля яких були кнопки виклику з написами квартир, він натиснув на сіру кнопку з написом «46-В» у надії, що присунеться його сестра і відкриє йому двері.

— Що, прийшов? А де твої ключі? А, ну звісно, ти їх забув... Краще б ти голову забув!

— Леле, перестань. Це останній раз, коли твою душу я потривожу від лінивих твоїх справ.

— Я тобі не Леля, а Льоля! І твоє «це в останній раз, Льолю» більше не проканає. Будеш дзвонити, поки не заснеш під дверима і тебе пияки якісь не поб'ють!

Льоля — струнка брюнетка з довгим прямим волоссям — була доглянутою. Вона трохи відрізнялася тим, що одягалася модно, якщо це можна так назвати — трохи зухвало-модно, як вона вважала. Кожного ранку вона прокидалася, наносила купу косметики на своє обличчя, знімала ТікТоки, рекламувала одяг, косметику, це все монтувала і виставляла в сторіз ТікТок. А на вечір вона виходила на стрім, де виконувала забаганки заможних чоловіків за гроші. Коротко кажучи, зрозуміло і ясно, яким ділом приносить гроші вона.

Зайшовши до себе в кімнату, він відкрив чат у Телеграмі та вирішив написати Зерін:

— Привіт, це я, Верть. Як дійшла?

— Привіт. Наразі зайнята, не можу відповідати.

— І чим це в такий пізній час ти займаєшся?

— Домашнім, чим же ще. Так, давай завтра, і так купа чого написати і вивчити.

— Моя розумна дівчинко, ти і так все знаєш.

— Я не твоя, до післязавтра.

— Ну, це ми побачимо, чия ти будеш.

Повідомлення так і не було прочитане нею, адже домашнє ніхто не відміняв, а сон так і спадав на очі Зерін.

Діло йшло тижнями, а то й до весни. Верть намагався писати, але, на жаль, зіткнувся з тим, що отримував тижневий ігнор від Зерін. Тільки на вихідних відписувала, що все добре, та й лишень питала, як його життя, — та й усе на тому. Як почало наближатись літо, Верть не зміг терпіти це все далі.

Telegram:

— Люба дівчинко Зерін, я все, звісно, розумію, але я вже так не можу. Хочу побачитися, засумував за твоїм обличчям.

— Вертю, трохи зайнята, трохи пізніше відпишу.

— Окей, але якщо відповіді не буде — чекаю біля твого дому.

— Що, ти за мною стежив?! Ще й пише, що не може так... Все ти можеш.

— Не бійся, один разок не рахується. До того ж ти тоді була в біленьких дротових навушниках, у думках десь літала.

— І це, по-твоєму, нормально?

— Добре, нема часу, розберуся потім з тобою.

— Ого, це погроза?

— Розумій це як хочеш.

Зерін вимкнула телефон і продовжила слухати настанови вчителя щодо здачі НМТ з математики. Їй було не до Вертю, її життя було насичене школою, конспектами, купою домашки, підготовкою. Так вона забувала про відпочинок: кожної середи, суботи — прогулянка чи шопінг з подругами, а в інші дні її думки були забиті теоріями, епітетами та англійськими словами. Іноді з'являлися думки про нього: як він, як його життя... цікавить усе ж таки.