Перестріч

Залишившись в книжковому клубі, Зерін ішла додому, в темряві між нею вуличні собаки бігали подекуди, сніжинки ані літали...

— Не забудь свої слова. Повторю свої слова. Я це так не залишу, ми зустрінемося.
— Окей, — промовивши сама до себе, пішла далі 

Минув ще тиждень. Верто крав далі, але шукав роботу, а Зерін навчалась, готувалась до НМТ з чотирьох предметів, ходила в читальний клуб. Так тиждень за тижнем. І ось місяць вони не чули один про одного. Зерін забула, а Верто згадував її і продовжував красти. Він хотів тільки її та владу. Заволодіти нею та бути поруч з нею — такою впертою та примхливою водночас.

Лютий, вівторок, погода лютує. Зерін повертається після додаткових занять з української мови. Темно, сусідські собаки перегукуються гарчанням, багатоповерхівки, в яких світяться вікна різним світлом.
Не так людно на вулиці. Чоловічий силует наближався до Зерін.

— А ти забула про мене, так? Так що, дасиш номер телефону?
— Відійдіть від мене, хто ви?
— Не пам'ятаєш? Та, що бігла за мною: «ще зустрінемося»?
— А ти... що ти хочеш від мене?
— Я? Ну... тебе. А що?
— Мене? В якому сенсі?
— А в якому ти хочеш?
— Я тебе навіть не знаю.
— Не знаєш? А я маю ім'я — Верто.
— А, Верто... Ну тоді відчепись від мене, Верто.
— А якщо я не хочу цього, то що?
— Ну тоді бувай здоровий.

Зерін розвернулась і пішла, але раптом десь з темного кута вулиці донісся свист.
— Гей, дівко, що ти робиш в такий час? Що, в ліжечку не спиться? — той самий голос.

Він показав своє обличчя. Та сама куртка, кисті рук, якийсь грубий хриплий голос.
— Як тебе звуть? — запитала Зерін у хлопця.
— Мене? — з хитрою посмішкою запитав. — Для тебе Верто. Куди йдеш? Може, допомогти тобі дійти безпечно?
— Яке дивне ім'я — Верто.
— Як і твоє, Зерін, — перебив Верто.
— Звідки ти знаєш, як мене звати?
— Стоп, тобто коли я питала тебе щодо «досить красти», то ти мене уникав, а зараз ваша особа з'явилася переді мною, навіть мовчки стежиш за мною? Що з вами таке, що совість потривожила?
— Заспокойся, зайчику, просто тоді поспішав. А ваша крихка фігура не покидала мої думки...
— Е, стій, — зупинивши її, Верто продовжив, — я не закінчив розмову. Куди ти пішла? Як щодо зустрічі в четвер?
— Я пішла у свій бік, я тебе не знаю, зустрічі не буде. До побачення. Хочете сказати щось наостанок?
— Так, хочу. Давай знайомитися поступово на зустрічах, і я перестану грабувати людей. Ну, не зовсім, але буду старатися. Тільки якщо ви дозволите вас бачити та чути.
— Ага, «наостанок» значить... Бачити, чути і крадіжки...

- Так, ти правильно все зрозуміла

 - Окей тоді укладемо угоду ти мене не торкаєшся без моєї згоди , ми просто гуляємо  розмовляємо і все. в той час ти змінюєш своє життя , а там побачим по твоїй поведінці що далі можливо так все залишиться . Тож .. бувай.

Вона збиралася піти а ж тут.

- Стій давай хоч перекинемося контактами
- А точно тоді давай свій телефон я знайду себе в телеграмі і все
- Окей ось будь ласка мій телефон

Вони обмінялися контактами і розійшлися на цій холоднувато темній вулиці вона пішла додому де чекали її батьки купа домашнього яке вона буде гризти цілу ніч та гаряча склянка вишневого чаю з ментоловим льодяником  .