Глава 18. Люди, що створили Сєвєродонецький хімкомбінат

19 вересня 1953 був виданий наказ Мінхімпрому СРСР «Про преміювання за введення в дію Лисичанського хімкомбінату», згідно з яким премії отримали понад 320 осіб. Як було прийнято в той час (та й у всі часи, мабуть) не всі гідні були включені до того списку.

Але внесок у народження ЛХК трьох його керівників слід відзначити особливо.

Геннадій Іванович Вілесов

16 лютого є офіційним днем народження Сєвєродонецького «Азоту», цього дня 1951 року наказом міністра хімічної промисловості СРСР підприємство було введено в експлуатацію. І цей день є днем народження Геннадія Івановича Вілесова, який народився 16 лютого 1909 року в селі Юсьва Солікамського повіту Пермської губернії. Цей збіг дуже символічний – більше Вілесова для становлення «Азоту» та й Сєвєродонецька взагалі не зробила жодна інша людина.

Відомостей про дитинство Г. І. Вілесова практично немає. Повідомлялося, що його батьками були бідняки. Сєвєродонецький історик Олександр Агафонов писав, що Вілесов був онуком знаменитого уральського письменника Павла Бажова. Але обидві ці інформації викликають сумнів.

За інформацією Олексія Васильченка, дружиною Павла Бажова була сестра матері Геннадія Вілесова – Валентина Іваницька. Жінки були із родини польських засланців. Отже, дочка Павла та Валентини Бажових Аріадна була двоюрідною сестрою Геннадія Вілесова. А Аріадна була дружиною Тимура – сина іншого знаменитого у СРСР письменника Аркадія Гайдара.

Тільки з 1929 року, коли йому виповнилося 20 років, факти біографії Г. І. Вілесова можна відстежити по відкритих джерелах. Цього року він закінчив Уральський індустріальний технікум у Свердловську (Єкатеринбурзі) та був направлений на роботу на Чорноріченський хімічний завод. Де почав працювати начальником зміни.

В 1928 році на цьому заводі було введено в дію перше в СРСР невелике виробництво синтетичного аміаку. Закуплене за кордоном.

Звідси у 1930 році Г. І. Вілесова направили на курси до Московського хіміко-технологічного інституту. Де закінчивши річні курси, він отримав диплом інженера-технолога. Якщо це справді так, то Вілесов не мав вищої освіти в сучасному розумінні. Але у нього був диплом про здобуття вищої освіти.

У 1931 році він повернувся на Чорноріченський хімічний завод, де працював до 1936 року спочатку начальником цеху, а потім головним інженером.

У 1937 році Г. І. Вілесова призначили директором Кемеровського азотно-тукового заводу.

У 1938 році він був заарештований і два роки провів у в'язниці. А у грудні 1940 року був направлений на Лисичанський азотно-туковий комбінат на посаду начальника технічного відділу – заступника головного інженера.

Головним інженером цього комбінату в той час був Ілля Матвійович Барський, він же у 1941 році виконував обов'язки керівника підприємства. А Вілесов був його заступником. Разом вони готували пуск підприємства (на привізному аміаку), який був запланований на третій квартал 1941 року. Натомість із серпня 1941 року вони разом організовували евакуацію обладнання комбінату в Губаху та в Березники. У жовтні 1941 року виїхали самі.

У 1941-1942 роках Г. І. Вілесов був уповноваженим Наркомату хімічної промисловості СРСР, заступником директора Сталіногорського хімкомбінату. Сталіногорськ звільнили ще у 1941 році, і одразу розпочалася робота з відновлення підприємства. За цю роботу Вілесова було нагороджено орденом «Знак пошани».

Постановою Раднаркому від 16 серпня 1941 року було вирішено збудувати Губахінський хімічний завод на базі коксового газу Губахінського коксохімічного заводу з використанням евакуйованого обладнання. Спочатку для цього планувалося використовувати обладнання Дніпродзержинського азотно-тукового заводу («Дніпроазот»), але його вивести не вдалося. Аналогічним за технологією був Горлівський азотно-туковий завод, обладнання якого було вивезено до Губахи. Сюди ж було доставлено частину обладнання Лисичанського азотно-тукового комбінату.

Постановою Раднаркому №324 від 11 січня 1942 року, передбачалося запустити 1 чергу (на привізному аміаку) Губахінського хімзаводу до 1 жовтня 1942 року, і 2 чергу (з виробництвом аміаку) до 1 січня 1943 року.

У серпні 1942 року на завод на посаду директора був направлений Г. І. Вілесов, тут він працював до 1943 року. У місті Губаха діяльність майбутнього почесного громадянина Сєвєродонецька оцінюють дуже високо.

Автор вважає за потрібне висвітлити деякі результати роботи Вілесова у цьому місті, на які дослідники не звертали особливої уваги.

Взимку 1941-1942 року в Губаху приїжджали потяги з працівниками евакуйованих заводів та їхніми родинами. У тому числі, із працівниками Лисичанського азотно-тукового комбінату. Ті, хто приїхав, часто не мали необхідних речей та продуктів харчування. Але головне – їх нікуди було селити. Вони жили у бараках по 10–12 осіб у кімнаті. Навіть сім'я головного інженера будівництва Г. М. Курта тулилася на 15 квадратних метрах. У заводській їдальні по талонах відпускали по мисці перлової каші, заправленої конопляною олією.

За час, коли заводом керував Вілесов, у Губахі збудували бараки та гуртожитки для людей, котельню. Люди, які приїхали сюди в евакуацію, обживалися, залишалися тут на усе життя.

А ось завдання щодо термінів будівництва хімічного заводу виконано не було. Більше того, у 1943 році Донецька область була звільнена, і Раднарком прийняв рішення зупинити будівництво заводу в місті Губаха та реевакуювати обладнання на Горлівський азотно-туковий завод. Благо, зусиллями (чи бездіяльністю) Вілесова воно залишалося цілим, монтаж його не був розпочатий. У 1944 році Г. І. Вілесов був призначений директором Горлівського АТЗ, і вже в 1946 цей завод працював і видавав продукцію.

А люди, які у 1941 році приїхали у Губаху будувати новий хімічний завод – його збудували. З обладнання, яке у 1945 році почало надходити сюди з Німеччини в порядку репарацій.

У збройних силах Г. І. Вілесов не служив, але навесні 1945 йому було присвоєно звання полковника. У цьому званні він був відряджений до діючої армії – до штабу Г. К. Жукова. Не він один, це була велика група фахівців, яких відрядили відповідні наркомати для підготовки рішень з репарації. Вони вивчали підприємства, які могли бути демонтовані та вивезені до СРСР, визначали фахівців, котрих треба було вивести, знаходили технічну документацію. Вілесова відрядив Наркомхімпром. Результат його роботи – вивезені з Німеччини 20 тисяч вагонів обладнання німецьких хімічних заводів. Значна частина яких була розвантажена в Лисхімстрої.