Глава 16. Як після війни заселяли Лисхімстрой

У відновленні Лисхімстрою та у будівництво Лисичанського хімічного комбінату внесли свій внесок і військовополонені, і мобілізовані німці, і в'язні ГУЛАГу. Але їх внесок не потрібно перебільшувати. Максимальна кількість людей підневільної праці, які одночасно працювали у селищі, ніколи не перевищувала 4 тисячі осіб. А власне населення Лисхімстрою вже на початку п'ятдесятих становило 20 тисяч. А у 1954 році сєвєродончан було вже 27 тисяч. Вони й були головними творцями і міста, і комбінату.

Проте звідки взялися ці тисячі людей? Адже на початок 1941 року в Лисхімстрої проживали 3,5 тисячі жителів, а під час окупації німецькими військами тут залишалися 200 сімей?

Досить перебільшеним є твердження, що після війни до Лисхімстрою поверталися евакуйовані. Це суперечить загальній тенденції: за роки війни з України було евакуйовано 3,5 мільйона жителів, а повернулося з евакуації до республіки лише півмільйона. І куди вони повернулися? У Лисичанськ, де евакуйовані народилися, і де залишилися їхні родичі? Чи в Лисхімстрой, де до війни всі були приїжджими, які прожили в селищі максимум кілька років? І не залишилось нікого з рідні?

Абсолютна більшість жителів Лисхімстрою другої половини сорокових років вперше приїхали до селища не до війни, а після її закінчення. Корінні ж сєвєродончани (ті, що народилися у місті) стали рушійною силою розвитку Сєвєродонецька лише у сімдесяті-вісімдесяті роки. А до цього його будували ті, що «понаїхали».

У краєзнавчій літературі радянських часів питання залучення до селища трудових ресурсів було добряче політизоване та міфологізоване. Наприклад, ось цитата з видання «Історія міст і сіл Української СРСР»: «На заклик ЦК КП(б)У, Ворошиловградського обкому партії, Центрального Комітету ЛКСМУ та Ворошиловградського обкому комсомолу навесні 1947 року на будівництво прибуло понад 400 комуністів та близько 5 тис. юнаків та дівчат з усіх кінців країни».

Навряд чи таке було можливе. У 1947 році не можна було приїхати до Лисхімстрою, почувши «заклик партії та комсомолу». Хоча б тому, що це було закрите селище. Тут обов'язково б попросили показати документи. А більшість населення СРСР тоді жила, взагалі не маючи паспортів.

Залучення на підприємства трудових ресурсів з інших регіонів здійснювалося у ті роки у плановому порядку, урядовими директивами. І найчастіше у цих «ресурсів» не питали згоди на їхній «переїзд».

Наприклад, ухвалою Радміну СРСР «Про забезпечення вугільної промисловості робочою силою» від 10 жовтня 1947 року було передбачено забезпечити підприємства Ворошиловградської (Луганської) області робочою силою в кількості 88960 осіб. З них: за рахунок оргнабору – 20771, випускників ФЗН – 7190, репатрійованих військовополонених – 30200, призовом військовозобов'язаних юнаків до шкіл ФЗН – 30800 осіб. Разом 76,7% плану – це люди, яких привезли на Луганщину примусово.

Станом на 1 серпня 1947 року в Україну із-за кордону повернулися 1216538 репатріантів. Репатріанти, це громадяни, вивезені під час війни на роботи до Німеччини (остарбайтери) і радянські військовополонені, що вижили в полоні. Останні (як і частина перших) найчастіше додому не потрапляли. Вже у фільтраційних таборах їх включали до складу робочих батальйонів і направляли працювати на шахти, будівництва чи підприємства. За рознарядкою, затвердженою урядовими декретами. На підприємствах вони були де-юре вільними людьми – під наглядом МВС вони не перебували. Але згідно з чинним на той час законодавством підприємства зобов'язані були укласти з ними договори, які їх фактично закріплювали. Ті, хто уклав такі договори, не мали права звільнятися, а за самовільне припинення виконання трудових обов'язків була передбачена кримінальна відповідальність. Строк у таборах.

Згідно з результатами сучасних досліджень істориків, підприємства Ворошиловградської (Луганської) області найчастіше такі договори не укладали. Але не завжди військовим репатріантам видавали паспорти і деякі з них через це не могли, наприклад, виїхати з населеного пункту у відпустку.

Ще один поширений у сорокові роки спосіб залучення трудових ресурсів на підприємства – направлення молодих людей, які досягли призовного віку, не в армію, а на навчання у школи ФЗН (фабрично-заводського навчання) підприємств. Знову ж таки, за планами, зверстаними владою. Після закінчення ФЗН молоді люди ставали працівниками цього підприємства. І мешканцями населеного пункту, де підприємство було розташовано. Лише у 1949 році міністерство трудових ресурсів відправило до закладів освіти Ворошиловградської (Луганської) області 40528 підлітків.

Перша у селищі Лисхімстрой школа ФЗН №43 була відкрита у 1944 році, вона щорічно випускала робочі кадри для тресту «Лисхімпромбуд». Пізніше вона стала будівельним училищем №9, а з 1960 року – ПТУ-24.

У 1953 році відкрилося ремісниче училище №2 – майбутнє ПТУ №23.

У 1954 році у Сєвєродонецьку було відкрито технічне училище №4, у майбутньому ПТУ №53 – воно готувало робітників (апаратників, слюсарів, лаборантів тощо) для Лисичанського хімічного комбінату.

Спочатку до цих навчальних закладів вступали переважно іногородні. Які таким чином ставали лисхімстроївцями/сєвєродончанами.

Описані вище два способи залучення трудових ресурсів, які широко застосовували в сорокові роки ХХ століття, були насправді мобілізацією. З бажаннями людей, яких таким чином спрямували до інших областей і навіть до інших республік – рахуватися було необов'язково. Подібна практика була і під час розподілу випускників навчальних закладів.

Але приїжджали до Лисхімстрою і люди, які були вільнішими у виборі місця роботи. Влаштуватись на роботу в іншу місцевість можна було, скориставшись так званим організованим набором. Або, як це називали у народі – завербуватися. За місцем свого проживання у відділеннях чи уповноважених міністерства трудових резервів. Це міністерство було створено спеціально для того, щоб регулювати потоки трудової міграції. І воно мало ресурси, щоб формували добровільність та бажання людей. Але людина в цьому випадку все ж таки мала право вибору.