Глава 13. Військовополонені, які будували Лисхімстрой та Лисичанський хімічний комбінат

Пройшло більше п'яти років між днем, коли до Лисхімстрою було привезено обладнання з Німеччини (осінь 1945 року), і днем, коли на цьому обладнанні на Лисичанському хімічному комбінаті було отримано першу продукцію (кінець 1950 року). До середини 1947 року роботи на проммайданчику комбінату практично не велися. Переконливих пояснень, чому так вийшло, раніше не наводилося.

У сусідньому Верхньому роботи з відновлення «Донсоди» розпочалися вже восени 1943 року, а у 1944 році на цьому підприємстві виробили першу продукцію. З 1944 року розпочалися відновлювальні роботи на хімічному заводі у місті Рубіжне.

У 1944 року вже працювали трест «Донхімпромбуд», який відновлював «Донсоду», та трест «Донбастяжбуд», який відновлював Рубіжанський хімічний завод. А трест «Лисхімпромбуд», який мав відновлювати Лисичанський АТК, був створений лише 17 жовтня 1945 року.

За два з половиною роки, з березня 1943 року по жовтень 1945 року, на Лисичанському АТК змінилися три директори. І перший з них, С. П. Агафонов, займався не відновленням комбінату, а демонтажем устаткування, що там залишилося. Про результати діяльності П. Г. Будиновського та І. Г. Степаненка відомостей у доступних джерелах немає.

У жовтні 1945 року директором Лисичанського АТК був призначений один із найкращих на той час топ-менеджерів (якщо казати сучасною мовою) азотної промисловості – Степан Васильович Садовський. Під час війни під його керівництвом з евакуйованого обладнання було запущено другу чергу Чирчикського електрохімічного комбінату, а в післявоєнний час він успішно керував Новомосковським хімічним комбінатом. У Лисхімстрої за рік його керівництва в основному було відновлено довоєнні житловий фонд та соціальні об'єкти. Але роботи на проммайданчику комбінату майже не велись.

У вересні 1946 року керівником комбінату став Геннадій Вілесов, який до цього успішно відновив та ввів у дію Горлівський азотно-туковий завод (майбутній «Стирол»). До кінця 1946 року відновлення житлового фонду та соціальних об'єктів довоєнного Лисхімстрою було завершено.

Але на промисловому майданчику масштабні роботи розпочалися лише після лютневого пленуму 1947 року, яким було доручено Радміну СРСР «вжити заходів щодо забезпечення прискореного будівництва Лисичанського хімкомбінату у 1947 році». Після цього пленуму лисичанський азотно-туковий комбінат став називатися лисичанським хімічним комбінатом (далі ЛХК).

Таким чином, будівництво ЛХК почалося через півтора роки після того, як у Лисхімстрой було доставлено обладнання «спеціальних поставок».

Цю затримку іноді пояснюють відсутністю робочих рук для трудомістких робіт з будівництва комбінату. Частково це правда, хоч і не вся правда.

Робочих рук місцевих жителів справді не вистачало. У 1943 році в Лисхімстрої залишалося лише 200 сімей, і селище було досить сильно зруйноване. Тож значна природна міграція іногородніх сюди навряд чи була можливою.

Але не було надлишку робочих рук і в сусідніх містах. У Лисичанську, де в цей час відновлювали шахти. У Верхньому, де велись роботи на заводі «Донсода» та на «СевДонГРЕС». У Рубіжному, де відновлювали хімічний завод (майбутній «Барвник») та завод вибухових речовин (майбутню «Зорю»). Але там з 1944 року працювали військовополонені. Чому в цей час їх не було в Лисхімстрої?

Під час війни СРСР зазнало величезних людських втрат. До того ж після закінчення війни в Європі в РСЧА продовжували перебувати 11 мільйонів чоловіків молодого та середнього віку. І демобілізувати їх не поспішали – СРСР був готовий продовжувати війну в Європі зі своїми поки що союзниками. Демобілізація з РСЧА у післявоєнні роки проводилася у шість черг, з 15 липня 1945 року по 15 березня 1948 року. А на об'єктах відновлення економіки радянських чоловіків замінювали чоловіки з країн, що програли війну. Військовополонені та інтерновані.

Друга Женевська конвенція 1929 року про поводження з військовополоненими забороняла примусову роботу військовополонених, але СРСР цю конвенцію не підписував. А США та Великобританія, які її підписали, на конференції в Ялті погодилися, що репарації будуть стягуватися, зокрема, шляхом використання трудових ресурсів Німеччини. Факт такої згоди зафіксовано у стенограмі конференції. В СРСР планували, що кількість таких «трудових ресурсів» складе 5 мільйонів осіб. Досягнуто це не було - наприкінці 1945 року за підприємствами та будівлями СРСР було закріплено трохи більше 2 мільйонів військовополонених. Це була найбільша їх кількість за всі роки. Їхня частка в загальній кількості працівників СРСР становила всього 7%. Хоча на окремих об'єктах вони складали навіть більшість.

Те, що військовополонені брали участь і в будівництві ЛХК, є загальновідомим. Їх руками було збудовано корпуси аміачного виробництва, гранбашня цеху аміачної селітри, виробничі будівлі ТЕЦ.

На жаль, опубліковані відомості про їх чисельність, час перебування в селищі і навіть про місце розташування - досить суперечливі і засновані лише на спогадах людей. А такі свідчення завжди потребують критичної оцінки.

Ось цитата з книги Семена Чернова «Мій тернистий шлях»: «З його слів я дізнався, що 1948 року на будовах у містах Сєвєродонецьк, Рубіжне та Лисичанськ працювало 5,5 тисяч німецьких та угорських військовополонених та дві тисячі радянських в'язнів. Військовополонені жили у будинку «ВОХР» – чотириповерховому будинку з підвалом. Там вони і харчувалися. Радянські ув'язнені жили у зоні, у бараках на 28-му кварталі».

Такою інформацією з Черновим поділився директор тресту «Лисхімпромбуд» Петро Новіков, коли вони поверталися з Ворошиловграда (Луганська) із заходу, пов'язаного з нагородженням їх обох званням Героя Соціалістичної Праці.

Будинок «ВОХР» зберігся, його адреса — вулиця Богдана Ліщини, 21. Щоправда, будівля ця триповерхова, а не чотириповерхова. І загальна площа трьох поверхів усіх трьох корпусів цієї будівлі складає приблизно 5000 квадратних метрів. На такій площі неможливо розмістити 5,5 тисяч військовополонених.