Глава 12. Як завод «IG Farben» реінкарнували у Сєвєродонецьку

Концепція стягнення з Німеччини репарацій у СРСР була розроблена наприкінці липня 1944 року. Вона передбачала одноразові вилучення промислової власності у натуральній формі на суму 17 млрд доларів, щорічне постачання продукції протягом 10 років на загальну суму 6 млрд доларів та експлуатацію німецьких трудових ресурсів. Планували використати в економіці СРСР працю приблизно п'яти мільйонів німців, що у вартісному вираженні оцінювали у 35–40 млрд доларів.

Вже взимку 1944/1945 року наркомати підготували довідки з німецьких підприємств та обладнання, яке мали вивести, з оцінкою кількості необхідних для цього вагонів та персоналу.

На Ялтинській конференції, що відбулася 4–11 лютого 1945 року, лідери США, Великобританія та СРСР домовилися, що Німеччина має компенсувати максимально можливу частину збитків, завданих війною. Про повну компенсацію не йшлося, оскільки це було неможливо. Керівники США та Великобританії погодилися і зі способами стягнення репарацій, запропонованими СРСР. Але розміри та терміни репарацій у Ялті не обговорювалися, до цього питання мали повернутися після закінчення війни.

Однак влада СРСР хотіла зробити одноразові вилучення якомога швидше - щоб під час майбутніх переговорів про репарації поставити союзників перед фактом.

Протягом усієї війни збором трофеїв займалися спеціальні підрозділи, що входили до системи управління тилу РСЧА. Це так звані «трофейні команди». Але демонтувати цілі промислові підприємства вони були не в змозі, для цього були потрібні спеціалісти відповідного профілю.

21 лютого 1945 року було прийнято постанову Державного комітету оборони (далі ДКО) про створення при штабах фронтів комісій з демонтажу та порядку вивезення обладнання з Польщі та Німеччини. А для координації цієї діяльності 25 лютого було створено спеціальний комітет при ДКО, який очолив Г. М. Маленков.

Геннадій Іванович Вілесов, який працював на той час директором Горлівського азотно-тукового заводу, у майбутньому почесний громадянин Сєвєродонецька, був направлений до Німеччини, до штабу командувача фронтом К. Г. Жукова. Перед цим йому було присвоєно звання полковника, хоча в армії він не служив. Таких полковників, які не служили, спрямованих у штаби фронтів, було багато, вони представляли різні наркомати (в майбутньому міністерства). Їхнім завданням було на місці визначити промислові підприємства, які будуть демонтовані та в порядку репарацій вивезені до СРСР.

У німецькій землі Саксонія-Анхальт є місто Лойна (Leuna), в якому був розташований найбільший хімічний завод третього рейху «Leunawerke» («Лойна-верке»). Це підприємство, побудоване корпорацією «IG Farben», було найбільшим у Німеччині виробником аміаку та сполук зв'язаного азоту. У довоєнний час на ньому випускалася майже третина синтетичного аміаку рейху. Були на заводі й інші хімічні виробництва, у тому числі синтетичного палива та синтетичного каучуку.

Завод був суттєво пошкоджений американськими бомбардуваннями, внаслідок яких 4 квітня 1945 року був зупинений. Ступінь руйнувань на ньому сягала 30%.

14 квітня 1945 року до Лойна увійшли американські війська. А 2 липня 1945 року, згідно з домовленостями, досягнутими на Ялтинській конференції, місто було передано у радянську зону окупації. Після цього на заводі «Лойна-верке» в порядку одноразових вилучень було демонтовано та вивезено до СРСР половину обладнання. Одним із головних адресатів цих «спеціальних поставок» був Лисхімстрой.

На Лисичанському хімічному комбінаті (ЛХК) з цього обладнання були побудовані та введені в дію теплоелектроцентраль, виробництво аміаку, цехи азотної кислоти, аміачної селітри, міцної азотної кислоти та вуглекислоти.

У 1945 році в Німеччині працювали й інші відомі в Сєвєродонецьку фахівці – першобудівники міста Ілля та Емма Барські, майбутній директор Лисичанського хімічного комбінату Віктор Федорович Гогін, майбутній головний енергетик Петро Самойлович Рабін.

Радянське керівництво прагнуло вивести у СРСР максимальну кількість промислового устаткування ще до початку Потсдамської конференції, де союзники мали домовитися про порядок стягнення з Німеччини репарацій.

До 9 травня 1945 року в СРСР було вивезено 48 тисяч вагонів устаткування загальною вагою 550 тисяч тон.

За п'ять місяців до 1 серпня 1945 року було демонтовано обладнання 4166 підприємств загальною залишковою вартістю 1,9 млрд доларів.

А усього за рік, з 2 березня 1945 року по 2 березня 1946 року, ДКО та Раднарком винесли 986 постанов про демонтаж 4389 промислових підприємств Німеччини.

Сучасні історики іноді називають період вивезення обладнання з німецьких підприємств до початку Потсдамської конференції «нелегальним».

Однак демонтувати та вивести в СРСР обладнання «Лойна-верке» до початку Потсдамської конференції навряд чи було можливо. Оскільки РСЧА встановила контроль над містом Лойна лише 2 липня 1945 року, а раніше там знаходилися війська США.

03 серпня 1945 року було прийнято постанову ДКО №9731сс «Про вивезення обладнання з хімічних та механічних заводів Саксонії на підприємства НКХП» (О.С. – Народного комісаріату хімічної промисловості), в якій серед адресатів вивезення було вказано й Лисичанський АТК. Демонтаж обладнання було наказано розпочати не пізніше 15 серпня, і завершити не пізніше 15 жовтня 1945 року.

Але ще 15 травня 1945 року ДКО ухвалив постанову №8571 «Про невідкладні заходи щодо підготовки майданчиків у м. Лисичанську, Кемерово та Сталінграді для прийому обладнання, що надходить із Сілезії». Для забезпечення розвантаження обладнання Лисичанському комбінату було виділено паровоз, залізничний кран, рейки з кріпленнями, гусеничні трактори та автомобілі, було дозволено сформувати спеціальну дирекцію чисельністю 15 осіб.

Ця дирекція була першим місцем роботи в Лисхімстрої Віри Костянтинівни Федорової, яка була направлена в Лисхімстрой і призначена начальником дільниці бази обладнання спеціальних поставок у вересні 1945 року. А до того працювала в «Главазоті» інженером з обладнання.