Глава 11. Повернення Лисхімстрою до мирного життя

У середині вересня 1943 року до Лисхімстрою приїхала комісія Наркомхімпрому на чолі з Іллею Барським. Барський працював на Лисичанському азотно-туковому комбінаті з 1934 року, а в 1941 році виконував обов'язки його керівника. Після евакуації був призначений заступником начальника «Главазоту» та очолював роботу з відновлення Сталіногорського (Новомосковського) хімкомбінату.

Метою приїзду комісії Барського було визначити стан АТК та селища Лисхімстрой.

У селище почали повертатися деякі мешканці Лисхімстрою, які виїхали або були евакуйовані. Перш за все ті, яких у березні 1943 року евакуювали до Чабанівки. І відразу гостро постало питання житла, адже наставала зима. Багато будинків і бараків було зруйновано або пошкоджено, вони були непридатними для проживання людей. Під тимчасове житло стали пристосовувати підвали будинків, що вціліли.

Вапно, необхідне для ремонту будівель, брали зі старої гасильної ями. Цеглу й інші матеріали для ремонту добували, розбираючи руїни.

У селищі не було транспорту, крім чотирьох коней. І привозити з Лисичанська продукти харчування доводилося найчастіше тачками. Вручну. Але продуктів теж не вистачало.

Всю зиму 1943/1944 року у селищі не було електрики.

Але позитивні зміни також були. У 1943 році був призначений директором комбінату П. Г. Будиновський, який уже обіймав цю посаду до війни. До селища почали надходити будматеріали. Ремонтувалися соціальні об'єкти – вже в 1943 році відновила роботу лисхімстроївська школа. У її будівлі було відремонтовано один клас, який прийняв 17 учнів.

У березні 1943 року залізничники та місцеві жителі відновили залізничну гілку Рубіжне-Сватове. А з першого грудня 1943 року нею вже курсував пасажирський поїзд Дебальцеве-Куп'янськ через Попасну, Лисичанськ, Рубіжне та Сватове.

Залізниця мала дуже важливе значення для людей в умовах війни, доля моєї родини це підтверджує. Мій дід та три його старші сини у 1943 році були на фронті, а бабуся з сестрою та молодшим сином 1926 року народження сім місяців окупації залишалися у Кремінній. Настала весна 1943 року і Кремінна, як і Лисхімстрой, опинилася на лінії фронту. Почалися обстріли, від яких треба було спасатися. І бабуся вирішила тимчасово уїхати до своїх рідних у Рязанську область. Але пасажирські поїзди не ходили. І дорогу завдовжки 800 кілометрів вони подужали пішки - йшли вздовж залізниці.

Вже звідти, з Рязанщини, був призваний до армії молодший її син, Свєтіков Іван Іванович. І вона повернулася до Кремінної вже потягом. Чекати всіх своїх мужчин з війни.

Вона була щасливою людиною: усі п'ятеро, і чоловік, і четверо синів повернулися з війни живими. Один, правда, з перебитою кулею рукою.

Восени 1944 року у Лисхімстрої на базі тресту «Донбасхімпромбуд» та Донецького монтажного управління було створено будівельне управління та монтажну ділянку.

10 грудня 1943 року Ворошиловградський обком КП(б)У прийняв постанову «Про відновлення Лисичанського азотно-тукового комбінату». Яку у Сєвєродонецьку традиційно вважали актом, важливим для відновлення Лисхімстрою. Дійсно, передбачені в ньому заходи стосувалися переважно відновлення селища, цитуємо його зміст за текстом, який знаходиться в архіві:

«1. З метою підготовки до відновлення будівництва заводу зобов'язати директора Лисичанського азотнотукового заводу:

а) насамперед приступити до відновлення житлового фонду та будівель торгової мережі та закінчити ремонт їдальні, гуртожитку холостяків на 250 осіб, поліклініки, клубу, пекарні, дитячого садка та дитячих ясел до 1 січня 1944 р.;

б) відремонтувати необхідні заводські залізничні колії для прийому обладнання та матеріалів з виходом на ст. Рубіжне до 15 січня 1944 р., відремонтувати шосейні дороги на території заводу та селища та до річки Сіверського Донця, провести ремонт та ревізію всіх водопроводів питної та технічної води до 1 січня 1944 р.;

в) відремонтувати будівлі та устаткування цегельного силікатного заводу і вапняної печі, що залишилося, і підготувати їх до пуску в лютому 1944 р.;

г) приділити особливу увагу відновленню механічного та ливарного цехів з розрахунком пуску їх в експлуатацію у квітні 1944 р.

4. Заборонити радянським, партійним та військовим організаціям проводити мобілізацію робітників, ІТП та службовців, а також засобів матеріально-технічного постачання, зайнятих на відновленні Лисичанського азотнотукового заводу; зобов'язати голову Лисичанського райвиконкому (тов. Дмитришина) у грудні 1943 р. звільнити житлові будинки, що належать заводу, і службові приміщення, що займаються іншими організаціями та особами, не пов'язаними із заводом.

5. Бюро обкому КП(б)У вважає відновлення Лисичанського азотнотукового заводу першорядним завданням військово-господарського значення і вимагає від партійних і радянських організацій району, директора Лисичанського азотнотукового заводу та секретаря парторганізації зосередити всю увагу на підготовчих роботах, створенні необхідних умов для трудівників та домогтися якнайшвидшого відновлення заводу.

Секретар обкому КП(б)У А. Гаєвий».

Але у кінці 1943 року аналогічні постанови обком приймав й стосовно інших підприємств – «Донсоди», Рубіжанського хімзаводу тощо. Вони були схожими за змістом і навряд чи на щось впливали суттєво. Принаймні, у строки, встановлені цитованою постановою, не було зроблено нічого. Так, завод силікатної цегли відновили лише у 1946 році, а не в 1944-му, як передбачалося цією постановою.

Більш того, мета відновити Лисичанський азотно-туковий комбінат взагалі була нереалістичною.

Обладнання побудованих напередодні війни технологічних цехів було вивезено на схід країни у 1941 та у 1943 роках. І не в одне місце, а в кілька. Десь воно було задіяне на нових підприємствах. Тож повернути його не було жодної можливості. Не зупиняти ж для цього заводи, які працюють?

З цим Горлівському азотно-туковому заводу, обладнання якого у 1941 році теж було вивезено, пощастило більше. Все воно було вивезено на один майданчик, у місто Губаха. Директором Губахського азотно-тукового заводу у 1942–1943 роках був Геннадій Вілесов. Той самий, майбутній почесний сєвєродончанин. Він розпочав свою діяльність у цьому місті з будівництва бараків та житлових будинків. І розпочати монтаж обладнання не встиг. А у 1943 році Донбас звільнили, і вивезене з Горлівки обладнання повернули. І той же Геннадій Вілесов, тепер уже як директор Горлівського азотно-тукового заводу, відновив його та ввів у дію у 1946 році.