Глава 6. Початок війни: факти і міфи

У радянській історіографії війні 1941-1945 років приділялася особлива увага. Не були винятком й роботи сєвєродонецьких краєзнавців, майже всі вони про них писали. За книгою Олександра Зинова «Сєвєродонецьк у роки війни» були статті Валентина Титаренка, Сергія Каленюка, Антона Малиновського. Цьому періоду присвячено суттєву частину створеного на замовлення міської ради видання 2004 року «70 славетних років». У друкованих виданнях та в мережі Інтернет можна знайти багато публікацій на цю тему авторів від наймолодшого до найповажнішого віку. А іноді й без зазначення авторства.

На жаль, найбільш описуваний період є й найбільш міфологізованим. Щодо деяких подій, описаних у цих джерелах, виникають питання, на які немає відповіді. Можливо, й не буде.

Перша така подія – нібито масовий запис лисхімстроївців добровольцями на фронт. У більшості публікацій, що стосуються періоду 1941 року, повторювалася фраза з книги Олександра Зинова: «У перші дні війни 400 лисхімстроївців подали заяви з проханням послати їх на фронт. Прохання 300 із них були задоволені».

У деяких публікаціях ця тема була розвинена. Наприклад, на порталі «Сєвєродонецьк-онлайн» був опублікований матеріал без зазначення авторства «Історія створення міста (частина друга)» в якій цитувалася заява, начебто подана машиністом залізничного цеху Є .В. Руденко та його сином Валерієм: «У цей час, коли на нашу Вітчизну напала фашистська звірина, ми просимо райвійськкомат зарахувати нас добровольцями до лав Червоної Армії і залишити там довічно, бо ми добре знаємо, що поки існує у світі капіталізм, він весь час намагатиметься знищити завоювання Великого Жовтня».

І далі: «25 червня жіноча рада селища, головою якої тоді була Є. К. Агафонова, провела у клубі збори домогосподарок. У прийнятій під час зборів постанові говорилося: «Ми, дружини робітників, інженерно-технічних працівників і службовців, заявляємо нашій партії та радянському уряду, що своєю самовідданою працею будемо зміцнювати міць нашої Червоної Армії, а якщо буде потрібно, готові будь-якої хвилини стати на захист своєї Батьківщини зі зброєю в руках». На другий день 286 домогосподарок принесли свої заяви, в яких зазначалося, що вони вважають себе мобілізованими до закінчення розгрому фашистської Німеччини». Куди саме були подані ці заяви – не зазначено.

На ресурсі etoretro.ru викладено дві фотографії з однаковим надписом: «Запис добровольців Лисхімстрою в РСЧА 1941». Але на обох знімках немає людей у військовій формі. Запис у РСЧА без участі представника РСЧА? 300 лисхімстроївців, які нібито пішли в перші дні війни на фронт, — це дуже багато. Якщо враховувати, що на той час у селищі проживало 3,5 тисячі мешканців.

До того ж виникає питання: «Чому в жодній з численних публікацій про воєнні роки Лисхімстрою немає інформації про ратні подвиги людей, які нібито пішли звідси на війну»?

Таку інформацію можна знайти про мешканців Борівського чи Сиротино, але не про Сєвєродонецьк чи Лисхімстрой. Тільки у виданні «Історія міст і сіл Української РСР» у статті про Сєвєродонецьк наведено одне прізвище нібито сєвєродончанина – учасника війни. Це Олексій Іванович Агафонов. Але він же згадується в статтях про Борівське та Лисичанськ.

Дві вулиці та один провулок Сєвєродонецька носять прізвища учасників війни – героїв Радянського Союзу. Але уродженець Борівського Олексій Агафонов і до війни, і після неї – мешкав у Пролетарську. І лише згодом переїхав до Сєвєродонецька. Василь Федоренко до війни мешкав у Лисичанську, там же перебував в окупації. До Сєвєродонецька він теж переїхав після війни. Володимир Сметанін з 1934 по 1938 роки жив на хуторі Павлоградський, який до складу Лисхімстрою був включений лише у 1939 році. Навчався та працював він у Лисичанську. Звідти й пішов до РСЧА – у жовтні 1938 року. І на війні загинув. Можливо, що у Лисхімстрої він жодного разу не був. Принаймні інформації про це немає.

У тому ж виданні «Історія міст і сіл Української РСР» щодо кожного населеного пункту наводяться дані про кількість жителів, які воювали на війні. Так, на фронті були 1150 жителів Борівського, з яких понад 400 загинуло. Воювали 147 жителів Сиротино, понад 8 тисяч жителів Лисичанська, понад 4 тисячі жителів Рубіжного. І тільки про жителів Сєвєродонецька такої інформації немає.

Немає у Сєвєродонецьку й пам'ятника жителям Лисхімстрою, які загинули на фронті. Такі пам'ятники є у Лисичанську, Кремінній, Борівському. У Сєвєродонецьку немає. Існуючі в місті хіміків пам'ятники – це пам'ятники воїнам, які загинули під час визволення або при обороні населеного пункту. І загиблим тут мирним мешканцям. Але не лисхімстроївцям, які загинули як воїни РСЧА.

У повоєнний час у Сєвєродонецьку жило багато ветеранів війни, у місті була велика й активна ветеранська організація. Точніше, дві ветеранські організації – міська та азотівська. Але якщо знайомитися з доступними біографіями членів ради ветеранів, то всі вони переїхали до Сєвєродонецька вже після війни. А на фронт потрапили з інших населених пунктів.

З 1965 року до дня смерті проживав у Сєвєродонецьку і мій дядько, Свєтіков Михайло Іванович, кавалер ордена Слави та ордена Червоної Зірки. Та солдатської медалі «За відвагу», звісно ж. Але в Лисхімстрої він не жив.

У Лисичанську та у селах Лисичанського району, у тому числі й у тих, які згодом були включені до складу Сєвєродонецька, проводилася мобілізація. Крім того, молодь із цих сіл залучали до будівництва оборонних споруд.

А ось про Лисхімстрой такої інформації немає. І факти свідчать, що люди, які проживали тут у червні 1941 року, здебільшого поїхали не на фронт, а в евакуацію зі своїми підприємствами. Така ось місцева аномалія.

27 липня 1941 року будівельне управління «Донбастяжбуд», яке будувало в Лисхімстрої азотно-туковий комбінат (далі АТК), та підрядники, залучені до цієї роботи, були перетворені на будівельно-монтажну воєнізовану частину та у повному складі, разом з механізмами та будматеріалами, евакуйовані на Урал. 26 серпня 1941 року їх було передано до 4-го будуправління ГУ ОБР НКВС СРСР.