Розділ 3. Перехідні землі

Я отямився десь в лісі, начебто звичний, але після останніх подій, я б так не думав. Раптом, почув страшні крики недалеко від себе. Дивлюсь я на галявину, крізь кущі, обдумую сенс життя і скільки часу мені залишилось жити . В тому сенсі чи взагалі потрібно втрутитись чи ні.

І нікуди не зможу втекти, бо тут я вперше. Незнайома мені місцина. Навіть дерева приводили свідомість в тривожність. Метрів з п'ятдесят від мене якісь невідомі мені створіння, вживу яких я ніколи не бачив, хіба що по телевізору. Але ж це не телебачення, це реальне життя. Реальне незрозуміле життя в якому я ховаюсь від незрозумілих, потворних створінь з явно вираженими іклами які вирізнялися з нижньої щелепи — начебто орки.

Але ж ті які я бачив по телевізору були не такі. Вони були озброєні сокирами, кинжалами, мечами, арбалетами и дубинами, нападають на чотирьох людей. Галявина навколо вкрита тілами тих самих псевдоорків з яких стирчали стріли. Але стріли, очевидно, закінчились швидше, ніж ті незнайомі мені створіння і тепер йшов ближній бій.

Я й подумав, якщо мене врятувала Кіра, то де вона зараз і чи залишилась вона живою. Моя подруга, в яку я був закоханий дуже давно, але постійно боявся їй про це сказати.

— Тобі тут без мене не нудно, шепіт Кіри налякав мене дуже сильно, але оглянувшись, я побачив її. Темне волосся було скуйовджене, а на обличчі були криваві сліди, доречі не міг не звернути на її вбрання, це було вбрання якогось найманого вбивці, а її вуха видовжені, як ніби в ельфійки.

—Кіра, в мене до тебе мільйон і одне питання, що тут коїться?—я намагався прояснити ситуацію, щоб не з'їхати з глузду.

— Не зараз, як будемо в більш безпечнішому місці, я тобі все об'ясню, але пообіцяй, що будеш робити все, що я скажу,— наполягала Кіра.

— Обіцяю!,— мовив я.

—Алексе вмієш фехтувати? — Кіра дивлячись на мене вручила мені в руки меч — я таких ніколи не бачив, щось схоже на турецький ятаган, але що найбільше здивувало, що з рукояті висвітлювало яскраво синє світло, тобто рукоять світилась.

— Зараз побачимо, — я оптимістично налаштований чекав подальших задач.

— Я їх відволічу, а ти по моїй команді біжи до тої доріжки яка веде в глиб лісу.

— Зачека…. — я обернувся в сторону Кіри, а від неї вже слід простиг.

Я виглянув з-за куща і побачив, що Кіра вже веде ближній бій з псевдоорком, а з нею ще двоє людиноподібних створінь, а проти них десятеро, я довго вагався, коли буде сигнал, але взявши всю мужність в кулак, я наближався до своєї Кіри, але щоб мене ніхто не бачив.

Я наблизився і став за широким деревом проти Кіри залишилось двоє псевдоорків в одного лице було зеленого кольору, а в другого синього. Я побачив як той, що з зеленим писком схопив Кіру ззаду, а інший вже хоче нанести фатальний удар, я стояв позаду нього, між нами було лише дерево. Я закрив очі міцно стиснув меч, глибоко вдихнув, і сказав — Зараз або ніколи. З усіх сил, тих що закінчилися я розмахнувся мечем і наніс удар, та такої сили що псевдоорк розпався на дві частини, навіть Кіра була в захваті від того, що я зміг нанести такий удар. Дівчина різко вибралась з полону псевдоорка, дістала з ременя кинжал, І нанесла вирішальний удар в грудну клітину. Псевдоорк впав намертво.

— Дякую, Алексе ти врятував мені життя, я думала врятую хоч когось з своїх побратимів, нажаль не вийшло,— тишу розбив майже спокійний голос дівчини.

— Мені хтось об'яснить, що тут відбувається— я звернувся до Кіри.

— Ми зараз в Перехідних землях, вони ведуть в наш вимір. За Древнім пророцтвом Владика зла шукає собі вмістилище, вибір впав на тебе, але ж, як я за тобою постійно спостерігала, як на тобі поставили мітку, як і коли його наречена тебе знайшла. — з занепокоєнням обдумувала Кіра.

— Вона прийшла до мене ввісні, привид в весільному вбранні, Боже мій, звучить як казка, а точнішея, як нісенітниця,— намагаюсь розрядити ситуацію.

— О ні, ще цього не вистачало – це ментальний зв'язок, вона тебе поцілувала? — ревнивої запитала Кіра.

— Ем, так, вона мене поцілувала в вісні,— вже з посмішкою відповів я.

—Алекс, я твоя захисниця, призначена Орденом, ще до твого народження, це було дорученням твого батька,те що вона тебе поцілувала, вона зробила тебе бомбою уповільненої дії з маячком, тепер тебе дуже легко знайти, а ще те що в тебе камінь Веліфан всередині, нам потрібно в Орден, там знають що робити.

—Еммм… Кіра, а ти ельфійка? – я вирішив запитати в своєї подруги.

— Еммм, як так сказати, моя мама вампір, а батько ельф. А я нумнілема, але про своє походження розповім пізніше.

— Значить нумнілема. А це що псевдоорки? – вирішив пожартувати.

— Ні, це раса громонароджених існує, три гілки: зелені, сині, червоні— це видозмінені орки, їх виростили для війни, існує пророцтво, як вони  з'явились, Менімнул можна сказати створив їх.

В кожних з орків свої, як магічні так і фізичні відмінності. Червоні не бояться вогню, сині– морозу, зелені—електоичних розрядів.

— Це як роки з тої гри що я пройшов,— жартуючи відповів я.

— Хах, знову жартуєш, це добре, але доля правди в твоїх словах є, ніби Менімнул дивився фільм «Володар Перснів», паралельно граючи в Скайрим, вирішив створити армію громонароджених,— вже жартувала Кіра.

— Алексе, нам потрібно вирушати до Ордену, підійди до мене ближче, — сказала Кірініель і почала діставати з кишені дві колби з рідиною, що світилась.

— Міцно стисни, — вона дала мені одну колбу з рідиною,  взяла мене за руку, я затиснув колбу і ми телепортувалися…