Розділ 2. Доброта мене згубить

Не помітив, як швидко плине час, вже почало смеркати. Дівчина, ім’я якої я так і не дізнався, провела мене в якесь закинуте місце. Я був дуже збентежений, бо не розумів, чому я йду за незнайомкою, о це моя надмірна доброта мене погубить.

—   Ми вже прийшли, мовила незнайомка, якось доволі дивно посміхаючись.

—   А де ж валізи, що переносити й куди? — галантно, випрямившись, з набутим відчуттям якоїсь незрозумілої впевненості, запитав я.

Але, ледве встигнувши договорити, дівчина наблизилась до мене, обійняла мене долонями і стала цілувати.

Відчуття здивування накрило мене, незнайомка цілує мене, певне відчуття занепокоєння не покидало мене, але чомусь я ці страхи відкинув і почав відповідати дівчині.

—   Так – це ти! Я тебе так довго шукала,— дівчина перервала поцілунок, але все ж тримала долонями за шию.

—   Скажи, як тебе звати, — запитав я і відразу ж подумав що нічого тупішого в цей момент я запитати вже не міг.

Незнайомка перестала мене обнімати і зробила крок назад.

—   Алекс, я тебе шукала дуже і дуже великий проміжок часу, я вже втратила надію, але після того, як моя сонна химера знайшла тебе, я знову стану потрібною для свого повелителя.

—   Чому ти мене шукала, я ж простий хлопець ні в чому не примітний...

Я майже договорив і побачив, як її очі з блакитних стали червоними з явно вираженими чорними зіницями. А з її плечі з’явились темнющі крила, які на верхівці були з зазубреними кістковими наконечниками. Відчуття страху, змусило мої кінцівки оніміти.

—   Я Ольвія Мора - покірна слуга мого господаря, ти ключ для того, щоб звільнити його.

—   Я – ключ? Як я можу бути ключем?

—   Не важливо, в прородстві йдеться про тебе, стань же моїм навіки,— трохи прижмурилась незнайомка, на її обличчі з’явилась посмішка, сповнена спокусою, яка манила мене до неї.

Я відчув всередині себе, як з’являються почуття закоханості, але бачу перед собою дівчину з крилами, хоча я не вірю в магію, але нажаль декілька хвилин тому я пошився в дурні, тепер вже під дією чарів, ще такий молодий, а мене вже хочуть зробити предметом власності.

—   Борися, Алексе, борися,— жіночий голос в голові дуже схожий на Кіру, говорив в моїй свідомості. Я відчув, що можу боротись відчуттям.

Переді мною стояла вже не дівчина, а видозмінене створіння, схоже на перевертнів, але з крилами, як таке можливо.

Я швидко зорієнтувався, підхопив камінь, який лежав неподалік лівої ноги, кілограми три напевне, і швирнув в сторону створіння, не дивився куди, але намагався поцілити по голові.

Почав втікати, помітив, що за мною, як на диво не має хвоста, але на всяк випадок, намагався діяти непомітно, заховався в кущах доречі якоїсь доволі незрозумілої рослини. Як же багато незрозумілостей, о так, лише вдень здавав іспити , а зараз за мною гониться надприродне створіння, перевертень з крилами, напевне, вона має якусь назву, але, я навіть не знаю яку, але це не важливо. Аж тут тишу порушив галас.

Декілька  людей з’явилися нізвідки у вузенькому, залитому світінням ліхтарів провулку, розділені всього, як здавалося, декількома кроками. На якусь мить мені здалося що це якісь створіння, але ні — це люди, я так думаю. Вони завмерли, огледілись навколо, ледве мене не помітили, але я вчасно затаївся за сміттєвим баком, який був через край наповнений. Незнайомці  підійшли  один до одного.

—    Він тут, він точно тут  - вмістилище для нашого повелителя? — мовив найвищий на зріст чоловік, витягуючи якийсь предмет з внутрішнього карману  шкіряної куртки чорного кольору.

Предмет був схожий на камінь неправильної форми, якогось яскраво фіолетового кольору, я таких каменів раніше не бачив.

—    Камінь Веліфан пробудився, — мої роздуми перервав піднесений голос незнайомця в капішоні.

  Раптом незнайомець повернувся в мою сторону, камінь засвітився яскравіше, відстань між нами була метрів з тридцять.

Я зрозумів що мені потрібно втікати, бо навколо,ні душі, а вони направлялись в мою сторону.

Зліва, дорогу обмежували низькі бордюри, які кидали невелику тінь на асфальтовану вулицю, а справа — високі будинки, в яких поодиноко було ввімкнуте світло.

Я втікав стрімголов, розуміючи, що це за мною, багато незрозумілих речей сталося зі мною за декілька днів, але не час зараз за це думати.

Я звернув з дороги, щоб трохи від них відірватись, в край не знаючи куди бігти. Я пробіг ще близько трьохсот метрів, вирішив перевести подих, бо дуже втомився. Втома дала про себе знати надто швидко, каплі поту виступили з мого чола, я витер обличчя рукавом своєї куртки. Зрозумів, що треба подивитись чи мене ніхто не наздоганяє. Обернувшись, я побачив, навколо ні душі,  ліхтар, який коливався на висоті злегка поскрипував, його холодне світло, злегка наводило страх на свідомість.

—    Думав, що не наздожену, — сказав незнайомець в капюшоні, грубувате обличчя якого то виринало в місячному світлі, ховалося в тіні головного убору. — Вийшло складніше, ніж я сподівався. Та, думаю, він буде задоволений, коли я тебе активую.

Незнайомець повільно нахилив голову в ліву сторону. Я ніби заціпенів, я декілька секунд не міг навіть поворухнутись, але все ж таки зібрав себе до купи.

—    Я так просто не здамся, – намагаючись вдарити незнайомця викрикнув я. Але такого я не очікував. Я промахнувся менш ніж за метр, але ж як, чоловік в капюшоні з рухався з дуже великою швидкістю, не притаманної для людини. Час ніби уповільнився, я відчував себе надзвичайно повільним.

Раптом мої рухи скувала якась невидима сила, я не міг поворухнутись взагалі, —Що ти зі мною зробив, — з явним відчаєм,через свою скутість, промовив я.

—    Лишень втамував твій запал, – на обличчі в чоловіка з’явилась зловісна посмішка

—    Ти лишень інструмент в наших руках для пробудження нашого лорда, дістав світло-фіолетовий камінь, незнайомець повільно направив його в мою сторону його очі змінили колір, з незрозуміло сірого, вони стали яскраво червоними.