Розділ 1. Іспит

Подорож ввісні тривала не довго: вогняне коло почало , змінюючи яскраві кольори на більш нейтральні. Вогонь повільно переходив в воду. Незрозуміла гармонія двох стихій. І потусторонній голос з пустоти «Алекс, Алеекс».

—    Алексе сьогодні  день здачі зовнішнього незалежного оцінювання, де в тебе має проходити останній іспит, а також ти мені нічого не сказав, куди ти хочеш вступити, на яку спеціальність? , — подруга Кіра відкусила ласий шматочок пирога і з набитим ротом запитала в мене.

—    Так, мені потрібно швидко збиратись, нічого не розумію в фізиці, але все ж таки вирішив спробувати свої сили в цьому важкому предметі, а хочу вступити на фізико-математичний факультет— в поспіху збираючись мовив я, заправляючи сорочку, яка ніяк не хотіла мене слухатись.

—    Як я виглядаю?

—    Ой, Господи,  Алексе, дай я поправлю твою краватку,— дівчина наблизилась до мене.

Кіра була невеликого зросту, худорлява дівчина з дуже красивими блакитними очима, після того, як вона наблизилась до мене, щоб причепурити, я помітив дивний вогник в її очах, я кліпнув, вогник з її очей зник.

—    Я дуже сильно нервую перед іспитом, а коли я нервую, це може для мене погано закінчитись.

—    Не переймайся, ти все знаєш, — Кіра наблизилась до мене й поцілувала, хвиля емоцій переповнила мене, я нічого не міг мовити. Я в поспіху вийшов з дому щоб встигнути на іспит.

Вийшовши на вулицю, я вдихнув на повні груди, свіже повітря подарувало мені нові відчуття — відчуття хоч і мінімального, але спокою.

До нас в час пік заїжджали маршрутні таксі кожні 15 хвилин, але зараз, як на диво щось його давно не було. Біля зупинки була аптека з дуже яскравою рекламною вивіскою овальної форми, яка підсвічувалась маленькими лампочками. Пливучий текст ніби промовляв, — Бажаємо здоров’я. Раптом я відчув тепло, кольорова картинка яку я бачив раптово втратила фарби. Я побачив, як надпис що був на вивісці аптеки став змінюватись, замість «Бажаємо Здоров’я», виднівся надпис «Бережись , я вже тут».

Я схопив рукою поручень, щоб прийти в себе. Буквально за хвилину, кольори повернулись в норму.

Погода була  жаркою, сонце височіло , смартфон показує +32. Я прийняв це за тепловий удар, взяв мінералку, щоб втамувати спрагу.

Ось і мій тролейбус....

Зайшов в тролейбус, який був ще радянських часів, синя пофарбована лінія вздовж корпусу, плюс «роги», як прийнято говорити простолюдинам, при лівому повороті дуже іскріли. В середині було не багато людей, декілька чоловіків і жінок старшого віку і двоє чи навіть троє молодиків в капюшонах, які уважно дивилися в мою сторону.

Я насторожився, але все ж таки зайшов в тролейбус. Він рушив, я сів на вільне місце і, взявши конспекти, які я на поспіх взяв за собою, почав повторювати матеріал, бо все ж таки майбутній вчитель, чи банкір, чи мерчандайзер, я ще не визначився, і це мене найбільше лякає — мій страх невизначеності, страх зробити неправильний вибір. 

Мої роздуми розвіяв галас, який спричинили ті самі молодики в капюшонах. Один з гурту в пориві гніву пальцем показував в мою сторону. Я не на жарт злякався, бо був пацифістом, був проти конфліктів, а за зовнішнім виглядом: худощавий, не впевнений в собі, звичайний хлопець, який мріє про щасливе майбутнє. 

От і настала моя зупинка, я в поспіху вирішив пропасти між людьми, щоб хтось з молодиків мене не помітив. 

Велика трьохповерхова школа постала перед мною. До початку екзамену залишилось 20 хвилин, а я все не можу знайти аудиторію. Піднімаю погляд, бачу стрілочка яка була направлена вела на темний коридор і надпис «11-13 аудиторія». Нарешті я знайшов правильний напрямок.

Темний коридор цієї школи змушував мене все більше нервувати.

— Ейй, хлопче, тобі в яку аудиторію?, — сухий голос викладачки, пролунав біля відкритих дверей дальнього кабінету.

— Мені в тринадцяту аудиторію, —То тобі сюди,— явно агресивно відмовила жінка до якої я наближався.

Я підійшов до дверей тринадцятої аудиторії, піймав себе на думці що сьогодні тринадцяте червня в ще й п'ятниця, подумав співпадіння. Хоча для себе побудував стереотип : «один—випадковість, два—випадковість, три — закономірність. Це вже було два, саме стільки разів зустрічалось число тринадцять.

На дверях висять списки учнів які будуть присутні для здачі зовнішнього незалежного оцінювання саме в цій аудиторії. Почав шукати себе, о ні знаходжу своє прізвище біля цифри тринадцять, о це так пощастило. Весь екзамен мене не покидало відчуття присутності страху, саме за цей дивний збіг три числа тринадцять.

Нарешті, час який призначався для складання іспиту, скінчився, я стривожений, втомлений але задоволений покинув аудиторію. Я вийшов на двір і вдихнув повітря на повні груди, о це відчуття свободи, всі чотири іспити позаду, потрібно чекати результати.

— Алекс, Алексее, зачекай,— моє відчуття задоволення і свободи порушив голос дівчини, яку я абсолютно не знав, вона наблизилась до мене, дівчина з карими очима і з вогненно рудим волоссям, невеликого зросту і доволі привабливої зовнішності, про себе подумав,—Звідки така відьмочка мене знає.

— Ти зможеш мені допомогти, в мене дуже важка валіза, допоможеш мені піднести її до автобуса,— в голосі дівчини, явно не було нічого загрозливого, просте прохання про допомогу, але звідки ж вона мене знає. Я все ж таки наважився запитати.

— Я тобі допоможу, але дозволь дізнатися, ми знайомі?

— Так, ти що, не пам'ятаєш, я тобі помахала рукою в аудиторії, коли ти так бурно відреагував на те де будеш сидіти і під яким номером,— єхидно відповіла дівчина.

В думках повернувся в часі, щоб згадати, що було, пам'ятаю, як сів за своє місце, потім голосно промовив «О, Боже», викладачка запитала в мене що сталося і чи все нормально, я відповів, що все нормально, в мене тринадцяте місце, і що вона сказала, що більш ні в якій аудиторії немає тринадцять місць, лише в цій, я дуже сильно здивувався, а потім повернувся наліво і побачив, точно, це була вона, вона махнула мені  в знак привітання, але чому саме я? Це питання надалі пронизувало мою свідомість.