Караоке-бар на Грін Еллі-стріт

«Караоке-бар на Грін Еллі-стріт»

Адам Маклін накинувся на Честера Хіггінса перш ніж той встиг прочитати назву вулиці на якій знаходився. Честер спромігся вловити запах лосьйону для гоління та дезодоранта Адама, перед тим як відчув величезний дискомфорт від того, наскільки сильно його ребра були стиснуті в обіймах незнайомця. Він мало не випустив телефон із рук, коли величезний чоловік з привітаннями накинувся на нього і, ймовірно, звалив би його з ніг, якби Честер в останній момент не зберіг рівновагу.

—  Ем, я теж радий вас, ем… тебе бачити, —  постарався видавити із себе Честер. — Адже вас звуть Адам Макклін?

—  Ні, чорт забирай, Луї Армстронг! Старий, не тупи! Звісно ж це я! — промовив у відповідь той і нарешті послабив хватку, дозволивши Честеру вдихнути на повні груди.

Величезний чоловік відійшов назад і випустив із обіймів Честера. Тепер він, нарешті, зміг розглянути свого давнього друга, на обличчі якого сяяла промениста усмішка. Честер у відповідь також спробував усміхнутися, проте посмішка на його обличчі вийшла не зовсім природною, а скоріше натягнутою та невиразною. Честер все ще не до кінця впізнавав свого старого однокласника у чоловікові, який стояв навпроти нього.

— Чуваче, ти майже не змінився! Залишився тим самим хирляком, — сказав Адам і розреготався.

—  А ти трохи в ширину пішов я бачу, —  відповів Честер.

— Гаразд, не ображайся, друже! Я ж жартую, але ти справді мало змінився. Однак голос у тебе трохи змінився. І одягатись ти став набагато краще. Солідніше, я навіть сказав би. Видно справи пішли вгору у твоїй компанії?

—  Це дійсно так. Якби було інакше, мене не було б тут.

Честер досі не міг повірити, що перед ним стояв саме Адам Макклін. Він пам'ятав цього чоловіка як величезного м'язистого парубка зі спортивною статурою, який приніс їхній бейсбольній команді перемогу в сезоні над Рапторами зі Сноуфлейку навесні дві тисячі п'ятого року, завдяки чому вони змогли вийти на регіональні змагання. П'ятнадцять років тому, в одинадцятому класі, вони були лідерами у лізі, яка об'єднувала кілька шкіл Сейнт Джонса. Зараз же людина, яка називала себе Адамом, була грубим, широким чолов’ягою, а тверді м'язи та рельєфний прес тепер були приховані за м'яким жировим прошарком. Крім цього, величезні зміни відбулися і в його зовнішності, Честеру важко давалося впізнавати в ньому того Адама Маккліна, якого він знав п'ятнадцять років тому.

Доброзичливості та привітності у цієї нової версії Адама було хоч греблю гати — в цьому він залишився незмінним. Як і раніше, він був вкрай відкритою, балакучою і доброзичливою людиною, яка легко розташовувала співрозмовника до себе. Однак, у ті часи юнацька дурість, нераціональна відвага та зайва зухвалість заважали йому отримувати добрі результати в школі, зокрема через часті конфлікти з вчителями. Адам був надмірно самовпевненим. Бажаючи відстоювати свої права він любив лізти на роги і часто відкривав рота в ті моменти, коли слід було промовчати, говорячи саме те, що далеко не всім подобалося.

На даний момент це було все з того, що Честер пам'ятав про свого шкільного друга. Нині спогади важко поверталися щодо нього, оскільки особливо часу поміркувати і згадати шкільні роки в нього не було.

—  Це твоя тачка? —  Запитав Адам.

—  Так.

Біля тротуару за спиною Честера стояв Хетчбек Ауді сріблястого кольору.

— Вона твоя чи тобі дали на ній покататися під час відрядження?

— Якби вона була службовою, то, напевно, вона була обклеєна логотипами нашої компанії з даху до днища.

— Ось воно як, значить, на щось краще ти заробити так і не спромігся.

—  Пішов ти в дупу, Адам.

— Ось тепер я пізнаю свого старого друга!

Перед тим як вирушити до Сейнт Джонса, Честер захотів дізнатися, хто з його шкільних друзів або знайомих ще залишився в місті, з ким можна було б швидко налагодити зв'язок і зустрітися. Одним із перших імен, яке йому спало на думку було саме ім'я Адама. Це було не дивно, оскільки Адам був ледве не найближчим другом Честера у середній, а потім і у старшій школі, де їх ще більше зблизила гра в одній шкільній команді з бейсболу. Також вибір Честера упав саме на Адама, оскільки ім'я Адама було практично єдиним, яке Честеру вдалося повністю і точно пригадати серед імен своїх шкільних друзів. Йому довелося пошукати сторінку Адама у фейсбуці, оскільки стара сторінка друга, яка була у списку друзів у Честера, була давно видалена.

Він зв'язався з ним, і той швидко відповів. Після короткої переписки, Честер повідомив, що збирається знову прибути в Сейнт Джонс на кілька днів, тому що саме туди його направило керівництво компанії, яка займалася здачею в прокат автомобілів по всьому півдню штатів. Вони збиралися відкрити новий офіс у цьому місті та доручили керувати процесом його запуску саме Честеру Хіггінсу.

—  Мабуть, я не помилився з місцем , —  сказав Честер, оглядаючись по сторонах у пошуку таблички з назвою вулиці.

— Так все вірно! Саме тут знаходиться найкращий бар у місті! Повір мені, бо я не став би вести свого друга в якусь смердючу убогу забігайлівку.

— Боюся покластися на твій смак.

— Я тебе благаю, Чеззі. Я тебе колись підводив?

— Так.