20

День 201. Верна

Двісті перший день почався о шостій ранку.

Я знала, що він прийде в камбуз він завжди приходив о шостій з половиною. Я навіть зробила каву заздалегідь.

Він зайшов. Побачив кружку. Подивився на мене.

— Ви вже тут.

— Я тут.

Він сів навпроти.

— Двісті перший день, — сказав він.

— Так.

— Ви обіцяли конкретну відповідь.

— Обіцяла.

Я поставила кружку.

— Дар. Я скажу вам те, що думаю, без прикрас. Готові?

— Завжди.

— Двісті днів — це не мало. За двісті днів я зрозуміла про вас більше, ніж знаю про людей, з якими працюю роками. Ви чесні, коли складно бути чесним. Ви вміли мовчати, коли треба мовчати, і говорити, коли треба говорити. Ви написали рапорт і поставили під ризик кар’єру не через мітку, а тому що мали рацію. Ви пам’ятаєте, коли мені треба їсти. Ви залишали мені шоколад і не казали нічого, і я не казала нічого, і ми обидва розуміли більше.

Він мовчав.

— Але я також знаю, — продовжила я, — що є трибунал і Ейн і генерал зі списку і «Програма» і все те, що вийде після того як ми ви покинете цей шлюз. І я не хочу казати «так» зараз, щоб за три місяці виявилось, що обставини важчі, ніж ми думали.

— Тоді скажіть «так» і ми разом дивитимемось на обставини, — сказав він.

— Це не між «так» і «зачекаємо».

— Де тоді?

— Ніде, — сказала я. — «Так» означає «разом дивимось на обставини». Я це і кажу.

Мовчання.

— Верна.

— Що?

— Це було «так»?

— Це було «так», — підтвердила я.

Він дивився на мене ще секунду. Потім взяв мою руку через стіл  так само, як на сотий день. Тільки тепер по-іншому. Не як якір. Просто.

— Є одна умова.— попередила я.

— Яка?

— Ви дзвоните мені не тільки після трибуналу. До  теж. Під час —теж. Мені важливо знати все.

— Домовились.

— І ще одне.

— Кажіть.

— Якщо станція отримає статус спільної лабораторії я хочу, щоб ви були тут. Координатор, прикомандирований, цивільний не важливо як. Важливо тут.

— Це офіційна пропозиція посади?

— Це особисте прохання, — сказала я. — Що звучить схоже на пропозицію посади, бо інакше я  не знаю.

Він ледь посміхнувся та однобока посмішка, що я вивчила за двісті днів.

— Добре. — сказав він просто.

— Добре що?

— Добре я тут.

Я допила каву. Він допив свою.

— Верна.

— Що?

— Я закохався у вас не через мітку.

— Знаю.

Він дивився на мене.

— Верна.

— Що?

— Можна я вас поцілую знову?

— Можна.

 Він встав, обійшов стіл і поцілував мене. За ілюмінатором та сама зоря. 009-А в лабораторії тихо пульсував. Двісті перший день тривав.