17

День 197–200. Верна

Ніч перед прибуттям комісії ми не спали.

Не тому що хвилювались — хвилювання в нашому стилі виглядало б як зайва година над даними, а не як безсонна ніч. Просто виявилось, що обидва прийшли в камбуз о другій ночі незалежно один від одного: він — за кавою, я — за тим самим.

— Ви теж не спите, — сказав він.

— Ні.

— Тоді сідайте.

Ми сиділи за звичним столом і пили каву, і за вікном була та сама зоря, що видно і з його відсіку. Після сімнадцяти тижнів вона вже здавалась чимось постійним, як маяк.

— Дар.

— Що?

— Я хочу сказати вам щось до того, як прийде комісія. Поки нас ще двоє тут і нікого більше.

Він дивився на мене.

— Кажіть.

— Двісті днів це не мало, — сказала я. — Я знаю, яку ви п’єте каву. Що смієтесь так, наче не очікуєте від себе цього, і зразу ж зупиняєтесь. — Я говорила рівно не для ефекту, для ясності. — Я пам’ятаю восьмий день і шоколадний квадрат. І сорок перший, коли ви не пішли спати, поки я була в медвідсіку. І сто двадцять перший, коли ви написали «без змін», хоча зміни були.

Він мовчав.

— Я кажу це, — продовжила я, — тому що хочу, щоб ви знали: це — не тільки мітка. Мітка спалахнула на сотий день. Але те, що я щойно перерахувала воно було і до.

— Верна.— сказав він.

— Що?

— Я також все це відчуваю і розумію.

— Що?

— Дні, — сказав він. — З якого дня ви перестали помічати мою присутність у лабораторії як вторгнення і просто продовжували працювати. З якого стали говорити «ми» без підкреслення. — Він відклав кружку. — Шістдесят сьомий день. Ви тоді пояснювали структуру капсиду і сказали «ми вже знаємо, що він специфічний» і не помітили, а я помітив.

Я дивилась на нього.

— Шістдесят сьомий… — повторила я.

— Так.

— Я не пам’ятаю.

— Я пам’ятаю, — сказав він

Тиша в камбузі.

— Дар, — сказала я нарешті.

— Що?

— Що буде на двісті перший день?

Він думав.

— Відкриється шлюз, — сказав він. — Прийде комісія, перевірить, напише протокол. Потім вони підуть. А що далі…

— Я знаю «що далі» для мене, — сказала я. — Я залишаюсь тут якщо дадуть продовження. Або чекаю рішення і повертаюсь із запитом. — Пауза. — А ви?

— Я лечу на трибунал, — сказав він. — А потім або відставка, або прикомандирування. І якщо прикомандирування я хотів би сюди.

— Якщо відставка?

— Тоді я цивільна особа з досвідом у розвідці і бажанням бути там, де є справа зі змістом.

— Тут є справа зі змістом.

— Знаю. Тому і кажу.

Я дивилась на нього.

— Дар. Я не вмію говорити про те, що відчуваю, красиво. У мене є терміни і факти. Але факт такий, я не хочу, щоб ви їхали.

Він мовчав.

— Це конкретна відповідь? — запитав він нарешті.

— Це найконкретніше, що я можу сказати о другій ночі перед прибуттям комісії.

— Тоді я запам’ятаю.— сказав він.

Ми ще трохи сиділи. Потім він сказав:

— Верна.

— Що?

— Ідіть спати. Хоча б три години. Вам завтра потрібна свіжа голова.

— Мені завжди потрібна голова.

— Значить, тим більше.

Я встала. Пішла до дверей. Зупинилась.

— Дар.

— Що?

— Дякую за двісті днів.

— Дякую за двісті днів, — відповів він.

Я пішла спати. Спала чотири години і прокинулась за п’ятнадцять хвилин до будильника  звичний ритм.

 О шостій ранку, перш ніж з’явились на зовнішньому радарі кораблі комісії, він зайшов у лабораторію і поставив на мій стіл кружку — кава. Я сиділа над останнім переглядом даних. Не сказала нічого. Він теж не сказав. Але залишився взяв стілець у кутку, як завжди і сидів поруч, поки ми чекали на кораблі