15

 День 176–192. Верна

Сто сімдесят шостий день — ми говорили про «після».

Не офіційно, не з планшетами і графіками — просто за шахами, коли він рухав коня і сказав:

— Якщо трибунал дасть умовний термін, а не відставку — я залишаюсь в армії. Тоді посада координатора неможлива.

— Знаю, — сказала я. — Але є варіант офіційне прикомандирування до наукової місії. Такі прецеденти є. Особливо якщо місія двостороння і є аргумент у вигляді «унікального оперативного досвіду в зоні».

Він подивився на мене.

— Ви вже думали про цей варіант.

— Я думала про всі варіант, — сказала я. — Шах.

Він подивився на дошку.

— Ви знову відволікаєте мене розмовою.

— Я кажу правду і граю в шахи одночасно. Якщо ви відволікаєтесь це ваші проблеми.

Він пересунув ферзя.

— Що ще ви придумали?

— Кілька речей, — сказала я. — Але спочатку хочу запитати що ви хочете.

— В якому сенсі?

— Якщо прибрати трибунал, Ейна, Альянс і Конфедерацію,що ви хочете. Конкретно.

Він мовчав довго. Рухав пішака — повільно, думаючи.

— Я хочу, щоб справа мала сенс, — сказав він нарешті. — Тринадцять років у розвідці я робив роботу і не питав, який у неї сенс. Тут питаю. Вперше— Пауза. — І відповідь є. Дев’ятка, вакцина, чотири тисячі людей в альянсівських колоніях. Це відповідь.

— Добре, — сказала я.

— І ще одне.

— Що?

Він підняв голову від дошки.

— Я хочу не думати постійно, чи правильно те, що відчуваю. — Він говорив рівно, без пафосу. — Тут мітка, різниця систем, ордер, трибунал. Але якщо прибрати все це я хочу просто ваш чай на плиті і шахи і те, що ви не відходите від монітора, поки я не нагадаю.

Я дивилась на нього.

— Це недуже конкретно, — сказала я.

— Ви просили…

— Просила. — Я рухнула ферзем. — Шах і мат.

Він подивився на дошку. Довго.

— Ви це спланували десять ходів тому?

— Дванадцять, — виправила я.

— І весь цей час говорили зі мною про «після».

— Я вмію робити кілька речей одночасно.

Він дивився на мене і в нього на обличчі була та рідкісна виразність.

— Верна

— Що?

— Можна я скажу вголос те, що ви, мабуть, вже підрахували, але не говорили?

— Кажіть.

— Я думаю про вас кожного разу, як виходжу з кімнати. І кожного разу, як заходжу. І між цим теж.

Тиша в камбузі.

— Я догадувалася.— сказала я нарешті.

— Догадувалися?

— Ви нагадуєте мені про обід. Щодня. Ви не зобов’язані.

— Не зобов’язаний.

— Але робите.

— Так.

— Це те, що люди роблять, коли думають. — Я склала шахові фігури у коробку. — Дар.

— Що?

— Восьмий день карантину.

— Що восьмий день?

— Ви поставили на «кордон» між нашими половинами половину шоколадного квадрата. Без записки. Не питаючи, чи я їм шоколад.

Він мовчав.

— Я люблю шоколад.— сказала я. — І не сказала нічого. Але запам’ятала.

— Чому?

— Тому що це перше, — сказала я просто. — Перший раз, коли ви зробили щось не за протоколом і не з вирахування. Просто так.

Він дивився на мене.

— Ви думаєте про це все.

— Я помічаю все, що важливо.

Той вечір — сто сімдесят шостий день — закінчився о двадцять третій, коли він встав від шахів і сказав «добраніч, Верно» і пішов. Він завжди ішов так, тихо, спин рівна, без затримки, не залишаючись пізніше. Але цього разу зупинився в дверях і сказав — не повертаючись: «Верна. Коли карантин закінчиться — я не виконуватиму ордер. Незалежно від відповіді командування». Він пішов. Я ще сиділа за порожньою дошкою і думала, що є речі, які нам ще слід обговорити.