14

 День 161–175. Дар

На сто шістдесят перший день він зрозумів, що не хоче йти.

Не в метафоричному сенсі — буквально. Карантин закінчується через сорок діб. Через сорок діб шлюзи відкриються, прийде комісія для фінальної перевірки, і все, що відбувалось тут сто шістдесят діб, перетвориться на «завдання завершено» або «завдання не виконано» залежно від формулювання.

А він думав не про формулювання.

Він думав про те, що коли Верна говорить «ми» — без лапок, без підкреслення, просто «ми синтезуємо дані», «ми відправили пакет» — це звучить як щось, до чого він звик.Як постійна величина, а не змінна.

Він не звикав до сталих величин. Тринадцять років він і не намагався.

На сто шістдесят п’ятий день він вийшов у зовнішній сектор — технічна перевірка антени, раз на два тижні, плановий обхід. Скафандр, страхувальний трос, вихід через малий технічний люк. Верна залишалась на підстраховці за пультом, внутрішній канал відкритий.

Там, зовні, була тиша, інша, ніж усередині. Станція гула і дихала. Зовні тільки зорі, і чорнота між ними, і власне дихання в скафандрі.

— Антена? — її голос по каналу.

— Перевіряю кріплення. Все нормально.

— Довго ще?

— Хвилин двадцять.

Пауза.

— Зоря прямо.— сказала вона.

— Яка?

— Та, що з вашого вікна видно. Якщо підвестись навшпиньках.

Він знайшов її, світить яскравіше інших, трохи лівіше від нульового меридіана антени.

— Бачу.

— Вона вам видно не навшпиньках?

— Ні. Зовні нормально.

— Добре, — сказала вона. І замовкла але канал залишила відкритим. Він чув, як вона дихає. Дрібниця. Але він помічав.

Коли він повернувся всередину і зняв скафандр — вона зустріла його в шлюзовому коридорі із термосом.

— Там холодно.— сказала вона.

— Я в скафандрі.

— Скафандр не гріє.

— Гріє вбудований нагрівач.

— Він підтримує температуру тіла, а не комфортну. — Вона простягла термос. — Різниця ж.

Він взяв термос. Відкрив, кава, гаряча, без цукру, бо вона вже знала, що він любить.

— Дякую.

— Нема за що.

Вони пішли в камбуз. Сіли. Він пив каву, вона свій вічний чай.

— Верна?— сказав він.

— Що?

— Ще сорок днів.

— Знаю.

— Після  комісія, перевірка, я лечу на трибунал.

— Знаю.

— Що ви будете робити?

Вона подивилась на нього.

— У якому сенсі?

— Після карантину. Куди ви повертаєтесь.

— До Конфедерації. Подаю повний звіт, закриваю оперативну частину, потім якщо комісія підтвердить дані запит на продовження дослідження. Тут або в аналогічному середовищі.

— Тут?

— «Ера-9» — ідеальне місце. Є обладнання, є зразок, є прецедент. — Вона відпила чай. — Якщо мирні переговори між Конфедерацією і Альянсом зрушать, а вакцина є непоганим аргументом для переговорів то ця станція може стати першою спільною лабораторією. Символічно і практично.

— Ви думали про це ?

— З першого дня.

— Чому не сказали?

— Бо спочатку хотіла впевнитись, що Дев’ятка дасть результат. А потім  хотіла дочекатись, поки ви самі відправите рапорт. Щоб моя ідея не виглядала як спосіб вас залучити до чогось корисного для мене.

Він дивився на неї.

— Ви ускладнюєте. — сказав він.

— Я намагаюсь бути чесною.

— Це не завжди одне і те саме.

— Ні, — погодилась вона. — Але я вважаю за краще помилитись у бік чесності, ніж у бік зручності.

Він помовчав.

— Якщо станція стане спільною лабораторією, — сказав він повільно, — їй потрібен буде координатор з боку Альянсу.

— Так.

— Це офіційна посада?

— Буде, якщо домовляться.

— Якщо я після трибуналу в відставці  я цивільна особа. Цивільна особа може обіймати таку посаду?

Верна дивилась на нього. Довго.

— Ви питаєте мене, — сказала вона нарешті, — чи є для вас місце тут?

— Так.

Вона ще мить помовчала.

— Є, — сказала вона. — Якщо хочете.

«Якщо хочете» — вона сказала це твердо, без акценту, і він знав, що вона навмисне не акцентує, бо не хоче тиску. Але він також знав, що такий голос дається з зусиллям, коли відповідь важлива. Він сказав: «Хочу». Вона кивнула і повернулась до чаю. Але він бачив — по тому, як вона тримала кружку, трохи щільніше, ніж треба, що відповідь важила.