9

 День 81–100.

Вісімдесят перший день — Дев’ятка змінив ритм.

Раніше — один пульс мембрани кожні дев’ять секунд при мінус одинадцяти. Тепер — кожні шість. Регулярно, ритмічно, майже як серцебиття. Не прискорення від тривоги — зміна базового ритму. Ніби хтось всередині переналаштував внутрішній годинник.

Я сиділа над цифрами три години підряд і забула про обід.

— Двічі кликав, — сказав Дар від дверей. — Ви не чули.

— Вибачте. 009-А змінив ритм.

Він увійшов — уже автоматично, без питань, чи можна. Просто увійшов і став поруч, щоб дивитись на монітор.

— Що це означає?

— Адаптацію. Але адаптація до чого? Нічого в середовищі не змінилось.

Він мовчав. Дивився на криву.

— Верна.— позвав він.

— Що?

— Ви говорите про нього «хтось». «Хтось всередині переналаштував». Ви сказали це вголос.

Я не пам’ятала, що казала вголос. Але він мав рацію — я так думала.

— Польова звичка, — сказала я. — Легше спостерігати за зразком, коли він — суб’єкт.

— Це ненаукова позиція.

— Це прагматична позиція. Хіба ці речі взаємовиключні?

Він подумав.

— Ні, — сказав він.

Потім:

— Обід на плиті. Не зникне до вечора.

— Дякую.

Він пішов. Я ще годину сиділа над цифрами, а потім пішла їсти обід.

***

Вісімдесят восьмий день приніс аварію.

Я розгерметизувала бокс під час планової процедури зміни середовища — кріплення верхнього затвора дало збій. Зразок залишився всередині, стерилізація спрацювала. Але тиск у боксі на дві секунди вирівнявся з лабораторним.

Дві секунди прямого контакту. Мінімальний ризик — менше одного відсотка зараження від такого контакту. Але протокол є протокол.

Я сама активувала ізоляцію і вийшла в коридор.

Він побачив мене і зупинився — у руці планшет, очі миттєво сканували ситуацію.

— Що сталось?

— Збій кріплення. Дві секунди відкритого контакту. Протокол вимагає карантину на мене — дванадцять годин. — Я говорила рівно. — Медвідсік. Не хвилюйтесь — рівень зараження менше одного відсотка.

— Що я маю зробити?

— Нічого. Дочекатись дванадцяти годин.

— Верна.

Я подивилась на нього.

Він і сам не знав, що хотів сказати. Просто назвав моє ім’я — як якір.

— Дванадцять годин і ви повідомляєте що робити далі.— сказав він нарешті.

— Домовились.

Я пішла до медвідсіку.

О першій ночі він приніс чай до дверей і постукав — тихо, щоб не будити, якщо сплю.

— Не сплю, — сказала я.

— Знаю, — сказав він.

— Звідки?

— Ваше світло в щілині під дверима.

Він залишив чай на підносі і пішов. О сьомій ранку, коли я вийшла — норма, нуль симптомів — він стояв у коридорі. Прийшов за п’ять хвилин до кінця терміну і чекав.

Я побачила його. Зупинилась.

— Ви не спали, — сказала я.

— Спав. Частково.

— Дар.

— Що?

— Все добре. Показники в нормі.

— Добре, — сказав він.

Але ще стояв. І я ще стояла. І між нами — коридор «Ери-9», аварійне освітлення, регенераційне повітря, і щось, чому я поки не давала назви.

Потім я пішла в лабораторію. Він пішов у свій відсік.

***

Сотий день.

Він сидів за терміналом о дев’ятій ранку і писав. Я знала це, тому що чула — через відкриті двері лабораторії долинало ритмічне клацання клавіш. Він набирав швидко, з паузами в місцях, де думають, а не просто фіксують.

О десятій я відчула пекучий біль у зап’ясті.

Я була в лабораторії. Дивилась на моніторинг Дев’ятки. Потім опустила очі і побачила, як по шкірі від зап’ястя угору повзе срібло.

Тонкі лінії. Живі. Ті самі, що описувала Тая — я перев’язувала їй опіки в перший день, коли вона прийшла з міткою і не розуміла, що робити.

Я притисла руку до грудей і стояла так, поки срібло не завершило візерунок.

Потім пішла в камбуз.

Він вже був там — прийшов раніше мене. Сидів із кружкою і дивився на своє зап’ястя. Підняв очі, коли я зайшла.

Я сіла навпроти.

Ми мовчали.

— Сотий день, — сказав він нарешті.

— Так. — підтвердила я.

— Мітка парності зʼявилася…— сказав він.

Я подивилась на нього.

— Ви читали про резонанс.

— Читав. Два дні тому, коли зрозумів, що думаю про вас більше, ніж треба. — Він говорив спокійно, без романтичного пафосу як говорять люди, що звикли до точних формулювань. — Хотів зрозуміти фізіологію.

— І що зрозуміли?

— Що мітка спалахує від присутності людини, з якою є генетична сумісність. Що це не означає «ви повинні» це означає «ви можете». — Він відклав кружку. — Різниця важлива?

— Для мене так, — сказала я. — Колосальна.

Він кивнув.

— Добре, — сказав він.

— Добре що?

— Добре, що ви сказали. Бо я теж вважаю, що різниця колосальна. І я не хочу, щоб це було через мітку.

Я дивилась на нього.

— Через що тоді?

— Через сто днів, — сказав він просто. — Через те, що ви їсте нерегулярно і я щодня нагадую про обід і не знаю, з якого моменту перестав помічати, що роблю це. Через Хейні-4 і тридцять вісім, яких не врятували, і через те, що ви пам’ятаєте їхні імена. Через те, що ви розговорюєте зі зразками вголос і не соромитесь. — Він помовчав. — Через маячок. Ви написали Таї «нас двоє» — не «я тут з офіцером Альянсу». Нас двоє.

Я пам’ятала, що написала.

— Це не було свідомо.

— Знаю. Тому і кажу.

Вечеря сотого дня відбулась пізно — ми обидва затримались по своїх справах і зійшлись у камбузі о дев’ятнадцятій. Він поставив тарілки, я налила чай. І коли ми сіли — він взяв моє зап’ястя через стіл. Не говорячи нічого. Просто взяв. Мітка у нас обох тихо сяяла в кімнатному освітленні. Я не відсмикнула руки.