6

День 36–50.

Тридцять шостий день — він відкрив нерозкритий файл в архіві досьє Ейна.

Не службовий файл — особистий архів, який він вів на зашифрованому диску з третього року служби. Не через параною: просто якось зрозумів, що пам’ять ненадійна, а деталі часом повертаються важливими через роки. Він записував. Не кожне завдання — лише ті, де щось сиділо невдобно. Де відчувалось: тут не все.

Три записи по Ейну.

Перший — рік тому. Завдання: забрати науковця з нейтрального об’єкта на прикордонні. Науковець займався генетикою. Дар не пов’язав тоді, зараз — пов’язував. «Завдання виконане, науковець доставлений. Подальша доля невідома — справа закрита вище мого рівня».

Другий — вісім місяців тому. Закрите дослідження на станції «Медея». Дар не брав участі, але чув від колеги: «Матеріали вилучені, персонал переведений, тема — не обговорюється». Тема — генетика резонансу.

Третій — три місяці тому. Власне завдання: оцінити науковця Сольт для можливого залучення. Він тоді прочитав як «перевірити лояльність». Зараз перечитав: «оцінити» — це не «перевірити лояльність». Це — «визначити цінність».

Він закрив диск.

Сів і дивився в стелю технічного відсіку, де вентиляція гула рівно і байдуже.

Ейн не хотів заарештувати Верну Сольт за крадіжку даних. Ейн хотів знати, що вона знає. Або хотів, щоб вона перестала знати — публічно, через арешт, дискредитацію. Залежно від того, що вона знайде на «Ері-9».

А вона вже знайшла. Він бачив це по тому, як вона дивилась на ті три секунди на індикаторі: не «цікаво», а «ось воно».

Він встав, пішов у камбуз і зробив каву. Потім пішов до лабораторії і постукав.

— Заходьте, — сказала вона зсередини.

Він зайшов. Вона сиділа над секвенатором, але підняла голову.

— Я вам дещо розповім, — сказав він. — Про три завдання, які проходили через Ейна.

Вона відклала нотатки.

— Слухаю.

Він розповів. Коротко, без зайвих слів — так, як розповідають люди, що звикли до брифінгів: тільки факти, тільки значущі деталі. Три завдання. Спільний знаменник: наукові матеріали по генетиці, видалення або дискредитація науковців, тихе закриття справ вище рівня доступу.

Вона слухала і не перебивала. Коли він закінчив — мовчала ще хвилину.

— «Програма», — сказала вона нарешті.

— Що?

— Тая мені казала про це. — Вона дивилась кудись повз нього — в свою думку. — Не напряму, бо сама знала небагато. Але є структура, що займається геном резонансу. Починалась як дослідницька мережа, потім — стала чимось більшим. Не урядовою. Не військовою. Приватною — але з доступом у обидві системи. В Конфедерацію і в Альянс.

— Ця структура підкуповує офіцерів обох сторін?

— Або вербує. Або просто використовує людей, яким потрібні гроші або кар’єра і які не задають зайвих питань. Ейн міг не знати всього. Міг просто виконувати те, що здавалось законним.

Він дивився на неї.

— Ви захищаєте людину, що підписала ордер на ваш арешт.

— Я намагаюсь бути точною, — відповіла вона. — Захист і точність — різні речі. Якщо Ейн — інструмент, то ціль не він. Ціль — результат, який хочуть заблокувати.

— 009-А.

— Так. — Вона нарешті подивилась на нього прямо. — Якщо він дає ключ до вакцини від «попелиці» — хтось не хоче, щоб ця вакцина з’явилась. Або не хоче, щоб вона з’явилась спільно. З обох сторін.

Він помовчав.

— Якщо вакцина — спільна, обидві сторони отримують причину домовлятись.

— Так, — сказала вона. — А хтось не хоче, щоб вони домовлялись.

Тиша в лабораторії — чиста, лише гул обладнання.

— Верна, — сказав він.

— Що?

— Ваша Тая…вона знає, що ви тут?

— Знає координати станції. Але зв’язок у нас тільки тижневий пакет, без прямого каналу.

— Якби був прямий канал…вона б допомогла?

Верна подивилась на нього з легким здивуванням.

— Тая зламує системи зв’язку як хобі, — сказала вона. — Так, допомогла б. Але звідки в вас прямий канал?

— У мене є військовий маячок Альянсу, — сказав він. — Він не підпадає під карантинний блок — це екстрений засіб зв’язку, окрема частота. Якщо хтось знає цю частоту і вміє з нею працювати…

Верна мовчала секунду.

— Тая знає всі частоти, — сказала вона нарешті. — Усі. Це у неї таке хобі.

— Тоді можна спробувати.

Вона дивилась на нього довго — тим поглядом лікаря, що оцінює без поспіху.

—Навіщо вам це? — запитала вона. — Ви можете просто сидіти тут двісті днів і нічого не робити. Карантин закінчиться, ви відзвітуєте «неможливо виконати через форс-мажор» і все.

— Можу, — погодився він.

— Але?

— Але ордер підписаний на підставі, якої не існує. І зразок, що може дати вакцину обом сторонам, лежить у цьому боксі. — Він помовчав. — І я не вмію навмисне закривати очі.

Верна дивилась на нього ще секунду. Потім:

— Маячок де?

— На борту «Кордону».

— Тоді пішли.

Вони зайшли на борт «Кордону» разом — він відкрив маячок, вона написала повідомлення на закритій частоті, сформульоване так, щоб Тая зрозуміла, але стороння людина — ні. Відправили. Тепер залишалось чекати. Але через дві години — раніше, ніж будь-хто міг очікувати — маячок відповів. Одне речення: *«Слухаю. Що потрібно»*.