2

 День 2-3.

Капітан Дар Кейн, розвідувальний корпус Альянсу, тринадцять років служби, сорок два завдання з особистою явкою і жодного зірваного — лежав у своїй каюті на борту «Кордону», що стояв причалений до станції і нікуди не летів, і думав про те, що відбулось.

Завдання: прибути на «Еру-9», пред’явити ордер майору Сольт, затримати і доставити до штабу. Стандартна операція — наукова особа з підозрою у витоку секретних даних. Таких в Альянсі проходило двадцять на рік, і жодне не закінчувалось карантином.

Жодне.

Він заплющив очі і в черговий раз прокрутив хронологію. Стикування — нормальне. Вихід на станцію — нормальний. Він пред’явив ордер, вона відмовилась. Потім — тривога, лабораторія, сканер, і щось у виразі її обличчя, коли вона читала результат, — не паніка, але щось серйозніше, ніж він бачив у людей, що стикаються з неприємністю. Таке буває на обличчі, коли людина бачить справжню проблему і починає її прораховувати.

Потім вона вийшла в коридор і сказала йому рівним голосом, що вони обидва тут на пів року.

Він думав про ордер. Конкретно — про підставу. «Викрадення секретних біологічних даних, що є власністю Альянсу». Він отримав ордер стандартним каналом, підписаний полковником Ейном, із досьє на Сольт і кодом посилання на конвенцію про наукову власність. Він не читав справу глибоко — завдання виглядало стандартно, і він не мав звички копатись у документах, що вже перевірили вгорі.

Але вона читала ордер — повільно, уважно, рядок за рядком і сказала: «Тут написано «за підозрою»». Він знав, що вона має рацію. Підозра — не вирок і не доказ. І конвенцію вона знала краще за нього, що теж говорило щось.

О третій ночі він пішов на камбуз «Кордону» — маленький, на двох, флотський стандарт і зробив каву. Сидів і думав.

Досьє він перечитував до ранку.

Верна Сольт. Тридцять шість років. Медична служба Конфедерації, кафедра ксенобіології — спеціалізація на паразитарних інфекціях закритих екосистем. Відрядження: шість зон першого контакту, три прикордонні об’єкти, одна евакуація на Хейні-4. Публікації — дев’ять у реєстрованих журналах, всі по «попелиці» і суміжним паразитам. Характеристики — «виключна, нестандартна, часом ігнорує протокол заради результату». Жодного дисциплінарного.

Жодного звинувачення в крадіжці наукових даних. Підстава — конвенція про наукову власність. Але коли він перевірив каталог «Ери-9» — зразок 009-А внесено в реєстр три роки і два місяці тому, а конвенція підписана два роки і сім місяців тому. Тобто на момент підписання зразок вже існував і був зареєстрований Конфедерацією. Для ретроспективної претензії потрібне підтвердження, що дані спочатку виникли в дослідженнях Альянсу. У його ордері такого підтвердження не було.

Він поклав планшет на стіл.

Хтось підготував ордер недбало. Або навмисне — розрахував, що офіцер не читатиме дрібний шрифт. Або обидва варіанти.

О сьомій ранку він вийшов зі свого корабля на станцію — шлюз між кораблем і «Ерою-9» залишався відкритим, карантин заблокував лише зовнішній. Знайшов її в лабораторії: вона сиділа над нотатками і пила каву і, здається, не лягала зовсім.

— Ви не спали, — сказав він від дверей.

— Спала, — відповіла вона, не відриваючись від нотаток. — Дві години між четвертою і шостою. Звична норма для польового режиму.

Він дивився на неї.

— Дві години — це не норма.

— Залежить від поля, — сказала вона. — Заходьте або не заходьте, але не стійте в дверях — тут протяг від вентиляції і я не хочу застудитись у перший день.

Він зайшов.

— Я хочу переглянути каталог станції, — сказав він. — Зразки, реєстрація, дати.

Вона нарешті підняла голову.

— Навіщо?

— Перевіряю підставу ордера.

Тиша.

— Ви перевіряєте ордер, — повторила вона повільно.

— Так.

Вона дивилась на нього ще секунду — тим самим поглядом, яким дивляться люди, що звикли оцінювати факти і не поспішають з висновками.

— Термінал загального доступу — в коридорі, ліворуч, — сказала вона нарешті. — Каталог відкритий. Пароль не потрібен.

Він кивнув і пішов.

Потім, коли він вже читав каталог у коридорі, вона з’явилась у дверях лабораторії зі своєю кавою і сказала:

— Ви вже знайшли, що шукаєте. Я бачу по плечах.

Він обернувся.

— Що ви бачите по плечах?

— Коли людина знаходить підтвердження того, що вже підозрювала — плечі опускаються. Не від полегшення — від завершення процесу. — Вона відпила каву. — Ордер юридично слабкий?

— Так.

— Я так і думала. — Вона помовчала. — Що будете робити?

Він дивився на неї.

— Не знаю ще, — сказав він. Чесно, хоча це було незвично для нього — признавати «не знаю» незнайомій людині, та ще й об’єкту завдання.

Вона кивнула — без іронії, без торжества. Просто прийняла.

— Тоді спочатку поїжте, — сказала вона. — Думати краще після їди. Камбуз — в кінці коридору. Запаси я перевіряла вчора: на шість місяців для двох, якщо не марнувати. Ваша черга готувати — непарні дні. Моя — парні. Якщо не підходить — говоріть, домовимось.

Він дивився на неї.

— Ви вже розподілили побут... — сказав він.

— Ми тут щонайменше на двісті днів, або ми домовляємось одразу, або наступні двісті днів будемо з’ясовувати, де чия чашка. Перший варіант мені більше до вподоби.

Він помовчав.

— Домовились.— сказав він.

— Добре. — Вона повернулась до лабораторії. — Яйця в другому відсіку, ліворуч. І хліб свіжий, я привезла з собою.

Він пішов готувати яєчню.

За сніданком вона прочитала ще раз генетичний профіль 009-А і сказала вголос, не йому, собі: 

—Якщо додатковий шар не є мутацією, а…