11

Прокидаюсь рано, рішуче налаштована серйозно поговорити з Ноклоном. Хочу запропонувати йому мир. Такий, щоб не було більше його дурних підкатів, не було суперечок. Просто спілкування. Навіть не дружба, а сумісне коротання часу. Тому що я не маю права зраджувати Ендрю. Хай він уже не зі мною, хай його величає богиня Весни, все ж я не маю права так чинити – думати про Ноклона як про чоловіка. 

Перш за все телефоную батькам та Мег, щоб дізнатись їх самопочуття. Мама хвалиться, що схудла на кілька кілограмів, а в тата трохи болить серце після вчорашньої промови опору. Паршиво, проте не критично. Серце в нього болить часто, особливо від хвилювання. Мег у важкому стані – дуже болить низ живота, тому їй дають знеболювальні препарати. Проте Матіас тримається – хлопчик підбадьорює мою подругу, як тільки може, – то стендапи влаштовує, то концерти, вдаючи, нібито він соліст тих самих «Рок енд Девілс», що обожнював Ендрю. 

Загалом все гаразд, не рахуючи того, що я починаю задихатись в чотирьох стінах.

Вагаюсь майже пів дня перш ніж пишу повідомлення Ніку. Здається, він навмисне сидить собі тихо в своїй квартирі, чекає коли ж я уже дам про себе знати. І я наважуюсь.

«Є розмова.»

«Уже на балконі.» – приходить майже одразу, проте я не спішу виходити. Кілька хвилин збираюсь з думками, розглядаю себе в дзеркалі. Легкий макіяж та блиск на губах. Виглядаю добре, здоровою, повною сил до нових справ. Не завадило б відвідати перукарню, але й так зійде. І взагалі чого це я чепурюся? Було б заради кого! Стираю блиск з губ. Не буду я для нього старатись!

Рішуче переступаю поріг балкона. Ноклон стоїть, схрестивши руки на грудях. Якийсь він сьогодні незадоволений. Немає звичної посмішки, та й темні очі не дуже горять, лиш недовго вивчають мій зовнішній вигляд. Синя сорочка і джинси явно з якоїсь брендової лінійки. Стильний. А толку то? Нема для кого виряджатись. Мені то все одно у що Ноклон одягнений. Все одно ж?

– Вибач, що заставила чекати, – говорю по-діловому серйозно. 

– Маєш гарний вигляд, – дивиться прямо в очі, ніби гіпнозує поглядом, свердлить.

– Дякую, ти теж непогано... – так і хочеться підколоти як-небудь, але стримуюсь. Миритись все ж прийшла.

– Щось мені не подобається твій бойовий настрій. Задумала що? – примружує очі Ноклон і дістає цигарку з чорної коробочки. Мить і вона опиняється в нього між зубами. Так пафосно, що я ледь стримую сміх. І для кого тільки він цей цирк влаштовує? 

– Хочу підписати мирову угоду, Ніку.

Ноклон аж закашлюється, чи то від диму, що окутав його балкон, чи то від моїх слів. 

– Ти мене щойно іменем моїм назвала чи мені здалося? – підходить ближче і стає біля самісінького скла, ледь носом його не торкається. 

– Так, назвала. Давай припинимо ці перепалки. Просто проведемо залишок карантину в компанії одне одного, а потім все забудемо, начебто нічого й не було, – говорю легко та невимушено, з невеликою дружньою посмішкою. 

Ноклон відходить від скла, затягується димом, примруживши одне око і роздумуючи над моїми словами. Мені на мить здається, що я бачу, як в його голові з противним скрипом крутяться шестерні. Це буде нелегко. Маю на увазі спілкуватись з Ніком приязно, не підколюючи на кожному слові. Ноклон мовчить довго, видихає останній дим, тушить недопалок в попільничці і тільки тоді продовжує діалог, не повертаючи до мене обличчя:

– Чогось я впевнений, що ти маєш на увазі під словами «проведемо залишок карантину в компанії одне одного» не те, чого б мені хотілось.

– Однозначно не те. 

– Мелісо, ти безжальна, знаєш це? – Нік запитує так серйозно, що я розгублююсь.

– Через те, що не збираюсь з тобою переспати? – розводжу руками, проте Ноклон ніяк не реагує на мене.

– Через те, що хочеш прив'язати до себе, а потім викинути зі свого життя, мов непотрібне цуценя, котре набридло.

Ого! Здається, ми зовсім не розуміємо одне одного. Я не збираюсь до себе нікого прив'язувати, тим паче Ноклона, котрий першим забуде про моє існування, як тільки всілякі «Джулси» матимуть змогу відвідувати його щоночі. 

– Ноклон, а знаєш, забудь. Якийсь ти сьогодні занадто розумний. Краще верни ідіота, так буде звичніше для нас обох.

Нік мовчить, довго мовчить, чиркаючи запальничкою раз за разом. Ну точно ображений підліток. Я уже збираюсь вийти, коли він раптом говорить:

– Зачекай... Я згоден. Але є одна умова, – нарешті він повертається до мене обличчям, дивиться в очі, в яких читаються сумніви і занепокоєння.

– Яка? – обережно запитую.

– Якщо ми зблизимось, то ти не викинеш мене зі свого життя, гаразд? 

Богине Весни, скільки болю в його словах, в його погляді! Наче я й справді приручила цуценя, а потім викинула його на смітник у люті морози. 

– Гаразд, – знизую плечима, – просто я гадала, що набридну тобі за весь цей час, от і...

Я не договорила, тому що слова раптом залишили мене. Просто так, без будь-якої причини. Захотілось помовчати. Чи може боялась зізнатись вголос, що страшно бути викинутою на смітник непотрібною річчю. Все ж таки він Нік Ноклон, актор, хоч і без десятків мільйонів прихильників, проте доволі відомий. А я Меліса Уорд, квітникарка (дорівнює ніхто). Трохи різні східці у нас. Ставлю на те, що набридну йому швидко. Втім, байдуже. Так навіть краще.

– То як щодо шахів? – усміхаюсь Ноклону так, як ще вчора посміхався він мені – широко та нахабно. –  Пограємо? Я згодна на чорні. Ходитимеш ти, я сьогодні добра.

– Ну раз так, тоді тягни сюди дошку, покажу тобі майстер-клас! – Нік хруснув пальцями і відповів на мою посмішку. 

Проте не судилося Ноклону похвалитись своєю майстерністю, я його ганебно розгромила, залишивши ні з чим. Дев'ять моїх фігур проти його трьох і дуже трагічний мат. Ніякі там «білі першими ходять і виграють» не спрацювало.

– Ех, потрібно було грати на бажання, – я встаю, потягуючись, і розминаю м'язи, що затекли від довго сидіння. 

– Я вимагаю реваншу! – підхоплюється на ноги й Нік. – На бажання!