6

– Агов! Меллі! Мені нудно! – несеться звук з балкона. Тонка скляна перегородка тремтить від ударів, але ще поки тримається. Сподіваюсь, вона видержить до кінця карантину.

– Чого тобі? – складаю руки на грудях. Важко втримати усмішку, вона так і рветься, щоб порадувати собою цього телепня. Сьогодні він поголився і причесав волосся. Дивиться прямо в очі, одночасно усміхаючись. Красень! Але я йому нізащо цього не скажу!

– Мені нудно! Давай у щось пограємо? – пропонує Ноклон.

– Наприклад? – вкладаю в слово якомога більше скептицизму.

– Пропоную онлайн-ігри, – і перелічує назви. Такі, що язик можна зламати.

– Я що по-твоєму на задрота схожа? В мене є Монополія та шахи. Вибирай, – пропоную сусіду.

– Враховуючи те, що я про Монополію вперше чую, то шахи, – посмішка не сповзає з його обличчя. Як же важко тримати себе в руках! Він навмисне це робить?

– Зараз принесу.

Ми сидимо на підлозі, схрестивши ноги, і довго сперечаємось, хто гратиме білими, тому що на думку Ніка, «білі першими ходять і виграють». А я принципово не хочу йому уступати.

– І взагалі чому ти вирішив, що перший хід за білими? Ми можемо провести жеребкування.

Дошка вже розкладена, фігурки розставлені.

– Меллі, перший хід завжди за білими! Завжди! – Нік смішно морщить носа, що я ледве стримуюсь від сміху.

– Меліса! Я – Меліса! – вдаю, ніби розсердилась.

Хоча насправді мені починає подобатись, як він вперто називає мене "Меллі".

– Ну ж бо... Годі уже! Білі мої! – Нік починає скиглити, наче дитина, і я здаюсь. Ну майже...

– Гаразд. Але ходжу першою я!

Ноклон стискає губи, а ніздрі його роздуваються від злості – сердиться. Який же він впертий!

– Ти все одно не переможеш! – звучить так по-дитячому, що я все ж лягаю на підлогу від сміху.

Нік має кумедний вигляд, він майже прилип лобом до скляної перегородки, вибираючи свій перший хід. Після мене, звичайно. До образу сусіда не вистачає кінчика висунутого язика. Я терпеливо чекаю, яку клітинку обере Нік, щоб потім переставити туди фігурку.

– Д-3 отим пішаком, – нарешті наважується Ноклон на простий хід. Я уже встигла перевірити три соцмережі та навіть прочитати статтю про те, як виграти партію.

– Цим? – перепитую, немов не зрозуміла, вказую на фігурку.

– Ну а яким же іще?! Вони ж тільки прямо ходять!

– Нам потрібен секундомір. Ти занадто довго думаєш! – звинувачую Ніка. – Ми так весь день потратимо на одну гру!

– А ти кудись спішиш? – хитра усмішка з'являється на обличчі, а очі прямо таки світяться від сміху.

– Не спішу! Просто...

– Просто ти нетерпляча! – перебиває мене Ноклон. – Терпіння – нуль!

– Неправда! Я можу довго терпіти. Твої ж нічні розваги терпіла! – переводжу стрілки на сусіда.

–Ти просто заздрила тим, хто проводив час зі мною! – заявляє Ноклон, а в мене аж мову відіймає. Що? Він себе ким уявляє?

–А знаєш, Ноклоне, – підіймаюсь на ноги, – я уже перехотіла грати з тобою в будь-що! Проти твоєї зарозумілості жоден танк не піде! Уява в тебе те, що треба. Сам зі собою зіграєш!

Йду геть з балкона, не маючи наміру вертатись туди найближчим часом. От же нахаба! Я уже було подумала, що Нік Ноклон – хороший хлопець. Але ні – він справжній козел!

Уже кілька годин читаю пригодницьку книгу, але в голові нічого не залишається, тому що там сидить дурачина Ноклон зі своєю чарівною посмішкою та ідеальним волоссям. Як тільки закінчиться цей клятий карантин, я видряпаю йому очі! Клянусь!

Сьогодні, до речі, йтиме промова президента. Сподіваюсь, що будуть хоч якісь новини.

Мег пише, що їй не краще. Досі лихоманить і клонить в сон. А от у батьків все гаразд. Здається, вони здорові, дякувати Богині Весни!

Ендрю знову не відповідає на дзвінки та повідомлення. Від гудків уже шумить в голові. Його номер на повторному наборі уже десь з годину.

– Давай, Ендрю! Будь ласка, всього одна кнопка… – благаю телефон і, здається, якимось чудом він мене чує.

– Алло…? – голос чоловічий, проте незнайомий. Це не Ендрю…

–Хто це? – запитую здивовано. – Де Ендрю? Що з ним? Хто Ви?

– Чий це телефон? – запитує чоловік у когось по ту сторону зв'язку. Я не чую, що йому відповідають. – Того, що забрали в реанімацію чи того, що помер?

Помер… помер…помер… Слово, начебто молотом по голові вдаряє так, що я не можу поворухнутись. Боюсь, якщо зроблю найменший подих, то це виявиться правдою.

– Здається, того, що забрали ще вчора, – ледь можу розібрати грубий, басистий голос, що відповідає незнайомцеві.

– Слухайте, дамочко…. Ваш Ендрю, чи як Ви там його назвали, ще вчора опинився на тому світі. Прийміть мої співчуття, – аж ніяк не щиро відповідає чоловік, – за тілом можете не приїжджати – його спалять. Всього доброго! Сидіть вдома!

– Зачекайте! – не хочу вірити в його слова, горло здушує від жаху. – Я-аа…як це на тому світі? Він же вчора мені писав…

– Ну от зранку писав, а ввечері уже не писав, – мій співрозмовник сердиться, це чути по голосу.

– Що у вас там коїться? У вас багато хворих? Я з Дамаріса, нас не випускають…

– Ви думаєте, у мене є час з Вами розмовляти? У мене лікарня переповнена! Прощавайте!

– Алло!? Алло!? – кричу в трубку, але на тому кінці уже ніхто мене не чує, а потім тихо додаю, що він писав мені ввечері, а не зранку.

Ендрю… О, Богине Весни, врятуй його душу! Слова незнайомця крутяться в голові… Ще вчора опинився на тому світі… Ще вчора опинився на тому світі… Ще вчора опинився на тому світі…

Я не вірю… Не вірю… я не… Ендрю живий…

Я довго плачу, згадуючи наше життя, знайомство, перші поцілунки та прекрасні ночі. Ендрю, мій Ендрю, котрого я більше ніколи не зможу обійняти. Ну навіщо ти поїхав у той Казарнак? Навіщо?! Як же я без тебе? Тепер я відчуваю різницю між безпідставним передчуттям чогось жахливого і суцільним жахом… Тоді було просто страшно, а тепер… Тепер жага до життя перетліває разом з тілом коханого… Ну чому все так кепсько? Чому саме я?

Не знаю як, але я опиняюсь на балконі. Мабуть, прийшла туди через те, що Нік – єдина людина, котра поряд. За перегородкою нікого немає, тому я просто сідаю на підлогу і гортаю фотоальбом у смартфоні. Тисячі фотографій, де ми разом, посміхаємось. Ось він такий веселий, життєрадісний, його очі сяють від задоволення… Він такий живий… Ні! Я не вірю! Не вірю, Ендрю не міг загинути! Не міг! Він обіцяв повернутись… Він обіцяв бути зі мною завжди! Якщо для нього хоч щось означають обіцянки, то він вернеться! Хоч з того світу, але прийде!

– Дозволь угадати – хтось загинув?

Нарешті… Я рада бачити Ніка. Мені потрібно поговорити з тим, хто поряд.

–Ендрю… – відповідаю і ще більше сліз виривається назовні. – Вони сказали, що спалять тіло… Я навіть не встигла з ним попрощатись… Якби ж я тільки знала, що це все станеться зі мною насправді… Я б нізащо… не відпустила б їх… Я відчувала щось… Розумієш, в мене було відчуття, що… Ну чому саме він? Чому він?!

Зараз Нік зовсім не той хам, що був кілька годин тому. Він серйозний і зосереджений на розмові.

– Тому що Богиня Весни забирає собі кращих… – голос Ніка заспокоює, а от сама суть слів дивує.

– Що? Чого це?

– Ти не задумувалась чому між нами скляна перегородка? – загадково запитує Нік. Йому вдається мене зацікавити.

– До чого тут наша стара перегородка? – я не можу вловити зв'язку між цими речами. – Ти мене таким чином хочеш відволікти?

– Просто дай відповідь на запитання.

– Так, – відповідаю, – виглядає вона дивно, враховуючи, що ні в кого її більше немає.

– До того, як ви з батьками переїхали в цю квартиру, тут жила сім'я з дочкою, моєю одноліткою. Лілі. Ми дружили. Проводили так багато часу разом, що наші батьки навіть сердились на нас. Вони не могли відтягти нас одне від одного. Лілі часто читала мені казку про інопланетян, котрі подорожують у космосі. Я любив її слухати. Вона переривала текст і реготала над кумедними моментами, а я сміявся над її глибоким сміхом.

Одного разу вона вийшла на балкон без волосся... Взагалі без волосся, розумієш... У неї навіть брів не було. Я здивувався, але не зрозумів. Згодом вона перестала виходити до мене. Ще через деякий час мама сказала, що Лілі відправилась до Богині Весни. Я злився, вередував і навіть плакав у свої «дорослі», як мені тоді здавалось, вісім років. Пам'ятаю, що в один з днів я сидів на балконі, чекав її, сподівався... Тоді мама сказала, що Богиня Весни забирає до себе кращих, котрі потім стають ангелами. З того дня я знаю, що хоч Лілі й немає поряд, вона все одно завжди зі мною. Невидимий ангел, котрий мене оберігає.

Поки я слухала сповідь Ніка, сльози висохли. Це просто...вау... Ніколи б не могла подумати, що засранець Ноклон може щось відчувати, крім плотських утіх. А тут такі несамовиті емоції на його обличчі, начебто я сама пережила цю всю трагедію.

Ми мовчимо. Я не знаю, що відповісти. Та й, здається, слова тут лишні. Сидимо обоє, задумавшись. Я під вікном, Нік біля перегородки. Через деякий час він вмикає на телефоні прямий ефір одного з каналів, де транслюватимуть промову президента Санта. Поки йде реклама, пишу рідним, що Ендрю більше немає. Знову сльози збираються в очах. Сподіваюсь, що хлопець теж став ангелом...

– Нас чекає складний період, Дамарісе, – починає президент без привітання, – на цю мить маємо майже півтори тисячі хворих і тридцять чотири смерті. Новий вірус грипу розповсюджується дуже швидко! Повідомляю, що кожне порушення карантину каратиметься в'язницею і штрафом! Ми працюємо над ліквідацією хвороби. Все під контролем!

Деніел Сант сьогодні виглядає розлюченим. Його очі червоні, а рот мало не плюється слиною від злості. Чим далі, тим більше він стає мені огидним. Такі неврівноважені люди, як він, не мають права бути в уряді.

Нік лається. Називає президента мерзотником, вимикає ефір і, кинувши коротке «Добраніч» залишає мене саму.