Глава 29

Мілана

Якби мені декілька днів тому сказали, що я буду прогулювати заняття для того, щоб провести час з хлопцем – нізащо б не повірила. Знаєте, є така хвороба всіх заучок – "синдром відмінника". Так от це про мене. Я намагалася у всьому бути кращою, щоб Влад міг мною пишатися: закінчила школу з медаллю, вступила до ВНЗ без вступних іспитів, мене забрали як переможницю обласної олімпіади. А тут без докору сумління не пішла до університету.

Цей хлопець погано на мене впливав. Я це чудово розуміла, але нічого з цим робити не хотіла. Мені подобалось йти проти своїх же правил. З Ніком в мене виростали крила, хотілося постійно посміхатися, співали й танцювати. Здається, я закохалася по самі вуха.

Хлопець розсівся на ковдрі й спостерігав за мною, а мені дуже імпонувала його увага.  Нік дав можливість находившись по теплій воді й покидати камінчики, лише потім покликав до себе.

- Карамелька, йди до мене, – погукав він.

Розмістившись на його руках, мені здалося таке положення найзручнішим, обійняла хлопця за шию та поцілувала його. Він знову зізнався в коханні, а в мене так тепло стало на душі.

- Ніку, а що ми будемо робити? – запитала я.

- Все, що ти захочеш, – безтурботно промовив він.

- Знаєш, а розкажи щось про тебе. Я ж зовсім тебе не знаю, а мені б хотілося дізнатися про тебе все.

- Хм… А що саме ти хочеш почути? 

- Еее, навіть не знаю, мені все цікаво буде.

- Ти перша дівчина, з якою я хочу спробувати побудувати серйозні стосунки. Не дивись на мене так. Я чесно говорю. Ніколи до тебе я ні з ким не зустрічався. Так що можеш вважати, що і в мене це перший досвід. 

- О, тоді ми будемо вчитися разом.

- Нічого не маю проти, – посміхнувся хлопець й поцілував мене в куточок губ. 

Дивно, раніше його поцілунки були сповнені пристрасті, а зараз ніжності. Не можу сказати, що це мені не подобалось, але я хотіла більшого. Потягнулася до нього, але Нік не дозволив зробити задумане. Я насупилась. Ну хіба це справедливо? Раніше він сам провокував, зараз що не так?

- Маленька, ти не подумай, що я не хочу. Хочу, навіть дуже, але давай спочатку поговоримо. Ти ж сама цього просила.

- Добре. Тоді граємо в гру "Правда або дія". Не боїшся? 

- Давай. Я перший. Правда чи дія? 

- Правда, – навмисно відповіла я. Говорити, так говорити.

- Лано, ким ти мріяла стати в дитинстві?

- В дитинстві я мріяла стати стюардесою, коли виросту. Мені дуже подобалась їх форма та зачіска. Та і це ж дуже цікаво. Стільки різних доль, пасажири, різні історії – одним словом романтика. Уявляла, що заходжу я до салону літака, а там сидить вродливий хлопець. 

- Я тобі зараз покажу вродливого хлопця, – суворо проговорив Нік, але очі його посміхалися. 

Він притягнув мене до себе й поцілував, тим самим показуючи, що кращого за нього бути не може. А я й не збиралася з цим сперечатися. Нік класний, мені пощастило, що ми познайомились. І тепер я знала, що здатне вивести його з себе. Ха! Як же все просто.

- А ти? Ким ти мріяв стати?     

- Точно не юристом. Я взагалі готовий був стати ким завгодно, лиш би не йти по стопах батька, але хто б мене питав… А якщо бути відвертим, то мені подобається все, що пов'язане з комп'ютерами та їх забезпеченням. Так, правда чи дія? 

- Е, ні. Моя черга.    

- Яка ти уважна. Запитуй, я обираю – правду.     

- В тебе є дівчина, яку тобі приготувала сім'я? – випалила я, опустивши очі. Влад колись натякнув, що таке можливо, от і випала можливість дізнатися про це питання.

- Карамелька, що за безглузді думки приходять у твою чудову голівку? – лагідно погладжуючи по щоці, промовив хлопець. Потім великим пальцем підняв моє обличчя й змусив подивитися в очі. – Звичайно ж ні, такої не було й не буде. Мої батьки люблять й поважають мене, тому супутниця по життю цілком мій вибір. Карамелька, я не втомлюся повторювати, що кохаю тебе і це ніщо не зможе змінити, – лагідно поцілував у волосся. А я повірила. Знову повірила йому. – А де твої батьки? Їх не було вдома, коли я в вас ночував.

Серце збилося з ритму. Скільки вже пройшло років, а згадувати ще дуже боляче. Але мені хотілося поділитися цим смутком з Ніком, тому що відчувала, що він зрозуміє.

- Коли мені було дев'ять, тато разом з мамою повинні були їхати у відрядження. Вони були археологами. Коли їх експедиція вирушила на якийсь острів, літак розбився, – сльози набігли на очі, але я повинна  виговоритись. – Ніхто й досі не говорить дійсної причини авіакатастрофи. 

- Карамелька, вибач, я не знав, – промовив хлопець, міцно обіймаючи мене. – Я знову все зіпсував? 

- Ні, що ти? Розумієш, ми з Владом не обговорювали це ніколи, просто підтримували один одного. Так, без них важко, але життя продовжується. Та й брат робить все можливе й неможливе, щоб я ні в чому не потребувала, – зрозумівши, що я хочу все розповісти, Нік не став перебивати, або переходити на іншу тему, за що я йому дуже вдячна. – Мені було важко й боляче, коли на батьківські збори до школи приходив Влад або бабуся, а інші діти сміялися з мене. Вони не знали, що трапилось. Ми не хотіли розголосу. Так, можливо, це було й не правильно, але ми горювали тихо. А в мене була чудова підтримка. Леська – це моя подруга, єдина знала всю ситуацію і завжди закривала рота всім моїм недругам.