Глава 3

В стінах університету я орієнтувалась добре, адже приходила сюди на виступи брата ще в його студентські роки. Влад пречудово грав на гітарі, а голос в нього який, ммм…  Дівчата натовпами за ним бігали, а він вчився і все відгороджувався від них, як від настирних мух. Завжди аргументував свою поведінку тим, що йому потрібно вивчитись, стати на ноги та зробити все, щоб його Ланці нічого не бракувало. Ох, які ненависні погляди летіли в мою сторону, але не про це зараз.  

Брат довчився, отримав червоний диплом, а тепер і власну справу відкрив.

Ех, заздрю я його жінці – (якщо вона у цього трудоголіка хоч колись з'явиться, повинна ж?) впевнений у собі, красивий, розумний, сильний, ще й з почуттям гумору. Мрія, а не чоловік.

Я пішла вчитись на юр-фак лише тому, що Владик заявив, що юристом бути зараз модно, це престижна професія. І тільки тепер я почала здогадуватися, що він просто роботою мене по закінченні навчання хоче забезпечити у своєму офісі. Я йому, звичайно, дуже вдячна, але хотілося б самій спробувати чогось досягти.

Задумавшись про все це, я інтуїтивно рухалася в бік актової зали. Зовсім не дивилася по сторонах і під ноги. Як ви вважаєте, що сталося? Не треба довго думати, я спіткнулася. І ні, щоб упасти вперед, як усі нормальні люди, мене чомусь повело назад.

- О, Господи! – не встигла я до ладу злякатися, як мене спіймали міцні руки. Блін, хотіла ж не виділятися і на тобі.

- Хех, ну можна і так, але друзі Ніком звуть, – почулося згори, а голос такий приємний з легкою хрипотою. Чоловічий парфум ніби огортає, таке відчуття, що я вже й сама їм пахну. А чому мене ніхто не поспішає повертати у вертикальне положення?

- Ем, дякую, звичайно, що не дали впасти, але не могли б ви поставити мене на підлогу? – тихенько поцікавилась я.

Молодий чоловік, наче не почувши мене, почав підійматися. Подивилась вниз. Ух, як же високо, і так страшно стало, що я мимоволі заплющила очі й тісніше притулилась до свого рятівника. Не відразу помітила, що мене все-таки відпустили, а я так і продовжувала стояти не відкривши очей, обіймаючи незнайомого хлопця. 

- Можеш розплющити оченята, – провів рукою по моїй щоці. – Мені, звичайно, приємно, що така гарненька дівчина пригортається до мене, але я трішечки запізнююсь. І щось мені підказує, що і ти також. Але, Карамелька, я дуже навіть "за" продовжити знайомство в більш інтимних умовах, – говорячи це, незнайомець почав погладжувати мою спину, а мене як током вдарило від цього дотику. Швидко відкрила очі, почала намагатися відійти якомога далі. Угу, хто б мені це дозволив зробити? Я була притягнута назад. – Почекай, твій рятівник жде свою винагороду, – а я стояла, не розуміючи, що він від мене хоче. Чого-чого йому потрібно? Якої винагороди?

- Вибачте! – викрикнула я. – Як вас там звуть? 

- Я ж говорив, можна просто Нік, – спокійно вимовив цей… цей нахаба, продовжуючи погладжувати мою спину.

- Швидко прибрав від неї свої лапи й відійшов на декілька кроків! – почувся голос, ні, правильніше буде сказати рик, брата. Все пацан, тобі кришка. 

Хлопець неохоче випустив мене зі своїх обіймів, трохи відсторонившись. Я ж цим часом усіма силами намагалася утримати Влада на місці. Не вистачало мені ще першого дня прославитися і стати центром уваги через цього зухвальця і надмірної опіки брата.

- Владику, заспокойся, ти… Ем, ти все не вірно зрозумів, все було добре, а цей хлопець хотів мені допомогти, – блін, і чим же він міг мені допомогти? В голову не прийшло нічого кращого. – В мене зламався каблук, а Нікіта підтримав мене, не давши впасти, і допоміг піднятись. Ось, – дивлячись прямо в очі брата, скоромовкою проговорила я. 

- Каблук зламала?  Кнопка, ти ж в балетках! – вже трохи заспокоївшись в моїх обіймах, промовив Влад, але кулаки все одно продовжував стискати. 

- Ти ж на роботу поїхав, як тут опинився? – тихенько поцікавилась я, старанно намагаючись обійтись без шуму та увести брата якомога далі від нового знайомого. Не продовжила рухатись вперед, посміхалась Владу, прекрасно знаючи, що його завжди це заспокоювало. Брат дуже полюбляв ямочки на моїх щоках. – Хороший мій, якщо ти все одно тут, то пішли разом до зали, якраз згадаєш свої студентські роки.  

Він неохоче і явно з величезним трудом сконцентрував свій погляд на мені й теж почав усміхатися, помічаючи ямочки. Фух, начебто пронесло. Я його таким злим ще ніколи не бачила. І що це на нього найшло? Ну, подумаєш, мене хлопець обіймав... Гаразд, проїхали. 

Ми увійшли в велике приміщення, призначене для урочистих подій. Зайняли місце на задніх рядах через те, що вони єдині залишались порожніми. 

Встигли на початок концерту присвяченому дню знань, потім виступав якийсь дядечко. Брат на вушко сказав, що то якась велика шишка в місті. Від цієї людини багато чого залежить, в тому числі і його майбутнє, а це автоматично означало, що і моє також. Дивно, і чому його сюди занесло?

Через годину нам повідомили, що захід добіг до кінця, і ми, тобто студенти, повинні підійти до старших групи та попрямувати за ними в аудиторії, де за хвилин п'ять має відбутись наша перша пара.

Всі одразу зашуміли, піднялися зі своїх місць і почали рухатися в потрібному напрямку. Я поспіхом чмокнула брата в щоку і побігла до дівчинки, яка на вигляд ненабагато була старшою за мене. Вона стояла з табличкою в руках із написом: "юр-фак". Висока брюнетка з шикарним довгим волоссям, у суворому костюмі та з окулярами на носі. Вони робили погляд серйозним, а саму дівчину – дорослішою. Коли до нашої не маленької групи більше ніхто не підходив, ми почали вибиратися із зали, і дружнім потоком попрямували до відведеної нам аудиторії.