Глава 2

До речі, давайте знайомитись, я Мілана, але рідні та близькі люди звуть Лана, лише брат – Мілкою. Мені майже вісімнадцять і я тепер студентка першого курсу юр-факу нашої забутої Богом альма-матер, як називає її Влад. Маленька на зріст, не вийшла з мене стюардеса, як мріяла в дитинстві.

У сім років просто була впевнена в тому, що коли стану дорослою, у мене будуть ноги від вух і я зможу підкорити весь світ. Навіть попросила маму записати на бальні танці, тому що вважала, що постава у будь-якої дівчини має бути ідеальною, а хода граційною.

Ви тільки уявіть, виходжу я з салону літака, на мені просто карколомна форма стюардеси, на голові "гулька", шикарний макіяж. Усі погляди спрямовані у мій бік. На губах грає легка посмішка, а в моїй голові одна думка: я не для вас, ви не варті мене. Не поспішаючи спускаюся сходами, а внизу на мене чекає прекрасний принц на білому Porsche.

Хоча чому саме білому? Ах, так, їздять же за своїми принцесами на білих конях ці принци. Я, звичайно, їх ніколи не бачила, але бабуся, коли я була зовсім маленькою, читала казки на ніч про принцес, і там так добре завжди все закінчувалося, а фантазія в маленькій голівці малювала картинки. Так що білий колір для ідеального  Porsche найкращий варіант.

Гарний темноволосий хлопець, він же той самий принц, подає мені руку. Ми йдемо до відкритих дверей машини, я сідаю в середину. Принц  обходить нашу "карету", заводить двигун. Їдемо ми під гучні зітхання з боку хлопців, що зібралися біля входу в аеропорт.

Але цьому не судилося статися. Коли мені виповнилося дев'ять, мої батьки загинули в авіакатастрофі, і після цього я почала боятися висоти, кинула танці й зареклася ніколи не підійматися на борт цих крилатих монстрів, які забрали частину моєї душі.

Та й до того ж я маленька, виявляється, для підкорення світу – на зріст не вийшла. Метр шістдесят п'ять і це якщо взую величезні підбори, на яких не те що ходити, а й сидіти незручно. Не фанат я таких видів витончених тортур заради краси. Брр… Кеди, балетки – моє все. І нехай шалено коханий і страшенно зарозумілий старший братик Владик хоч сто разів на день назве «півторашкою», мені все одно. Краще бути метр у кепці, ніж лежати з поламаними кінцівками.

У мене темно-русяве волосся, з легким рудуватим відтінком, при попаданні на них променів сонця. Це мій натуральний колір, до речі. Очі великі, зелені. Тонка талія і величезні, як на мене, груди третього розміру. Завжди дратувало те, що хлопці ще в школі дивилися на неї, а не в очі, коли підходили запросити погуляти. Я при цьому робила страшний вираз обличчя, відповідаючи, що не можу, тому що дуже зайнята. Леська, хихотіла і казала:

- Лан, ось зустрінеш ти свого принца і буде він дивитись тобі в очі зі щенячою відданістю, але коли це буде, ти можеш і не дізнатися, що це саме він. Адже ти у нас неприступна вся така, одразу відворот-поворот, – угу, смішно їй. А мені вити хотілось. Всі вони однакові... 

Ось послухала я якось її та погодилася сходити в кіно з Пашкою із сусіднього під'їзду. І що зрештою? Він поліз до мене цілуватися, щойно вимкнули світло в залі. Став розпускати свої рученята, я тоді дуже злякалася, рознервувалась. Звичайно відшила хлопця, а він потім дуже довго ображався, що я йому не дала… груди помацати. Ну і фіг з ним. Не треба мені таких принців.

- Лесь, ну і навіщо тобі чи мені хлопці? Нам із тобою й так добре, – відповідала я, а вона завжди погоджувалася. І ми йшли їсти морозиво після занять, довго гуляли, ходили до парку на атракціони. Могли просто сидіти під під'їздом, і балакати ні про що поки бабуся не кликала нас додому.

А зараз Лисеня немає, а я сиджу в машині брата, дивлюсь у вікно, п'ючи саму смачну каву на світі.

- Мілка, в тебе сьогодні о котрій годині закінчуються заняття? – запитав Влад, чим повернув мене в реальність.

- Еее, – подивилась в телефон на сфотографований розклад занять. – Сьогодні буде вступна лекція для всіх студентів. Ти знаєш, зберуть нас в актовому залі та будуть довго розповідати про те, що ми майбутнє країни і саме від наших старань залежить все… І бла бла бла, – брат посміхнувся, згадавши свої студентські роки. – Потім у нас, ого… аж три пари? І це першого ж дня. Вони що серйозно? Ну та гаразд, де наша не пропадала?

- Добре, значить, слухай, і не перебивай, – подивився на мене, щоб бути впевненим, що я готова сприймати інформацію, а не вткнулася знову або у вікно, або у смартфон. Переконавшись, що моя увага цілком і повністю спрямована на нього, продовжив. – Лан, бабусі не буде десь місяць, а може й більше, її подруга зламала ногу і ось наша поїхала її доглядати. Через те, що я старший, а це означає, я відповідаю за тебе і дуже сподіваюся, що ти за той час, що мене не було поряд, не перетворилася на легковажну дівчину, в якої одні хлопці в голові.

- Ей, хлопчику мій, ти взагалі про що? – обурилась я.

- Мілана, не перебивай! Мені й так не легко з тобою на такі теми говорить, але іншого виходу немає. Тобі ще не виповнилось вісімнадцяти, а я добре знаю університет, і зовсім не здивуюсь, якщо до тебе, моє золотко, хтось буде чіплятись. Тут багато мажорів, які вважають, що їм дозволено все, – збиваючись і постійно переводячи погляд з мене на дорогу і назад, продовжував розмову брат. – А ти в мене дуже гарна, а через те, що твоя Леська виїхала з країни, ти залишилась одна і без підтримки.

- Владику, ти ж мене навчив, як давати відсіч хлопцям, ще після Пашки, ти ж пам'ятаєш? – він кивнув. – Так, що все буде добре, не хвилюйся.