Глава 12 Емма

        Не чекала я що наше побачення закінчиться саме так…  Але, що мене знов дивує? Просто після того як він захистив мене і поставив наших пліткарок на місце, я знов забула хто переді мною. Забула як колись він примушував мене страждати, як я плакала… Все забула. А даремно… Ця дівчина опустила мене на землю. Повернула мені пам’ять.

     І наче навмисне, ще й ліфт відразу знайти не змогла. Я ж сюди не йшла, а летіла на крилах кохання. Дурепа.  Боже! Що я тут роблю? Навіщо повелась? Знала ж з самого початку що він такий. Ну хоч ім'я моє він точно запам'ятав. І те мабуть лише тому, що я не віддалась йому в перший же вечір. Швидко спустилась ліфтом на перший поверх і викликаю таксі.  

     - Еммо! Еммо зачекай. - підбіг до мене Артем. - Не тікай будь ласка. Чорт! Та дівчина... Коротше... Все не так. 

     - Вона сказала неправду? - запитую. Він провів долонею по волоссі.  

     - Правду, але... Ти - це інше розумієш?  

     - Як її звати? - запитую для чогось . Можливо хочу себе переконати, що все не зовсім так як виглядає.  

     - Я не знаю. - все саме так - гмикаю подумки.  

     - Ясно.  

     - Що ясно? Що тобі ясно? - його голос зривається на крик. - Що я нормальний здоровий чоловік в якого є свої бажання і потреби? Так, в мене було багато дівчат. Дуже багато. Але це тому що я не хотів серйозних стосунків, не хотів відповідальності і відчуття залежності. Набагато простіше без будь-яких зобов'язань зайнятись сексом і все. - я розвернулась щоб піти. Не хочу цього слухати. Відчуваю як до горла підступає ком. Артем ловить мене за руку. - Стій! Ти - це інше карамелько. З тобою все не так. З тобою я хочу спробувати по-справжньому. Повір мені Еммо. - якби ти тільки знав, як я цього хочу. Але не можу.  

     - Пробач Артеме, я краще поїду. - звільняюсь з його обіймів і сідаю в авто яке щойно приїхало.  

     Тільки тепер дозволяю собі розплакатись. І не через Артема, а через себе. Він такий який є. І завжди таким був. Це я чомусь вирішила що я особлива і що в нас все може вийти. В сумочці ожив телефон. Телефонує Артем. Я скинула виклик. Через кілька секунд прийшло повідомлення. 

"Це не справедливо, Еммо. Ми навіть знайомі тоді не були. А ти ображаєшся на те, що вже в минулому і що я змінити не можу." 

Ще одне повідомлення.  

"Ти мені дуже подобаєшся, Еммо! Повір. До завтра, карамелько".  

     Знайомі не були? Помиляєшся, Тьома. Саме в цьому вся проблема. Одного разу ти вже довів мене до такого стану, коли жити не хотілось. І тоді я ще була дитиною і не знала що таке твоя увага, близькість і поцілунки. Тепер знаю. Від того ще важче. Але якщо це зайде далі і ти тоді мене кинеш, я не уявляю що тоді робити.  Тоді я вже точно піднятись не зможу.

     Не відповідаю йому. Та щойно кладу телефон в сумочку, як знов приходить повідомлення. Цього разу від Джесіки.  

"Привіт Ем! Сідаю в літак. Завтра зустрічай. Сюрприз!!!" 

 Посміхаюсь. Джес в своєму репертуарі. Дуже вчасно. Вона мені зараз потрібна.  

 "Класно! Я дуже скучила. Чекаю з нетерпінням." 

     Приїхала додому, прийняла душ і помітила що десь загубила одну сережку. Капець! Ну дуже вчасно! Зараз я точно не зможу дозволити собі купити нові. Як то кажуть , там де тонко, там і рветься. Раптом згадала про сережки, які мені на день народження подарував Ноа. Знайшла коробочку і відкрила. Гарні сережки. Кільця з маленькими камінчиками. Дістала і одягла їх. Дякую, Ноа. Мені дуже подобається і дуже личить.  

     Заснути довго не виходило. Я згадувала слова Артема і думала, чи не роблю я помилку? Може все ж довіритись і спробувати бути з ним? А раптом я дійсно йому подобаюсь і в нас все вийде? А якщо ні? І як завтра йти на роботу? Тьома точно захоче поговорити і що йому сказати? Що я та сама дівчинка яку він колись неодноразово ображав? Що досі кохаю його і просто не переживу якщо він мені зрадить? Що не довіряю йому бо досі нічого не забула і не пробачила? Що ніколи ні з ким не зустрічалась бо боялась знов закохатись? Що досі настільки невпевнена в собі через його образи, що не люблю зайвий раз дивитись в дзеркало? Ці всі думки закінчились риданням в подушку. Але від цього стало легше і я заснула.  

     Вранці як я й думала, біля кафе мене чекав Тьома. На ньому чорні джинси, біла футболка і чорна шкіряна куртка. Ну як можна бути настільки гарним? Такі чоловіки народжуються щоб зводити з розуму дівчат. Він підходить і з кожним його кроком серце гепає все сильніше. Зупинився за крок від мене.  

     - Привіт. Як ти? - запитує гіпнотизуючи поглядом мої губи. 

     - Нормально. Приїхала трохи раніше, бо я ж сьогодні сама на кухні. Потрібно встигнути все. - намагаюсь відразу перевести тему на роботу.  

     - Не сама. Марина обіцяла привезти тобі тимчасову помічницю, поки ми когось знайдемо.  

     - Дякую. Сьогодні прилітає моя Джес, так що вже буде підмога.  

     - Добре. - відводить очі в сторону. - Щодо того що було вчора... Я не буду на тебе тиснути. Вирішуй сама. Я не можу змінити своє минуле. Більше того, я не хочу цього. Це моє життя і воно мені подобалось. - серце впало в п'яти. Якщо він так легко відмовляється від мене, значить так я була йому потрібна. - Подобалось до того, як зустрів тебе, Еммо. Я хочу бути з тобою, але якщо ти цього не хочеш, я не можу тебе примушувати. Подумай, чого насправді ти хочеш. Ти готова спробувати довіритись мені? - я зависла і не можу вичавити з себе жодного звуку. Та навіть якби могла, я не знаю що сказати. Чи готова я? Я не знаю. - Я дам тобі трохи часу і чекатиму твоєї відповіді. Гарного дня, Еммо. - розвертається і йде. Просто розвертається і йде, після того як прибив мене до місця своїми словами. От є в нього совість?  

     День минав спокійно, але роботи було багато. Марина Олександрівна привезла двох дівчат мені на допомогу. Та ми все одно не мали змоги хоч трішки відпочити. Кафе стало дуже популярним, відвідувачів стільки, що столики починають замовляти заздалегідь.