Глава 3 Емма

         Артем пішов на розбірки, а я ще кілька хвилин стояла в ступорі і намагалась прийти до тями. Те що відбулось, здається якимось нереальним... Я тільки сьогодні повернулась і відразу зустріла його. І не просто зустріла... Це капець!!! Я сиділа верхи на ньому а він дивився зачарованим поглядом і сказав що я йому подобаюсь. Матінко!!! Артем Шевченко запросив мене на побачення. І це було б дуже кльово, якби я не знала який він жорстокий і який він бабій. 

        Серце стрибало галопом всю дорогу додому і я від хвилювання навіть не відразу змогла відчинити двері в квартиру. Тато не спить, сидить на кухні. 

      - Привіт татку. Щось сталося? Чому ти тут так пізно сидиш?  

      - Ні. Все добре доню. Просто не міг заснути поки тебе немає.  

      - Татку, я вже не дитина. Непотрібно мене чекати. Я ж з друзями була.  

       - Сонечко, запам'ятай, скільки б тобі не було років, ти назавжди залишишся моєю маленькою дівчинкою і я завжди буду хвилюватись за тебе. - його слова мене розчулили. Підійшла ближче і обійняла його.  

       - Я тебе люблю тату. І я вже вдома. Можеш йти спати. Я теж піду. 

       - На добраніч доню. Я теж тебе люблю.  

      Я роздяглась, прийняла душ і сіла на ліжко. З голови не виходить все що сталось. А особливо його очі... І губи... Людоньки! Невже я й досі хворію ним як і раніше? І що з цим робити? На зустріч з ним я звісно не піду, мені зараз не до того. По-перше, потрібно шукати роботу, лікарня мабуть забирає багато грошей. А по-друге, я не хочу знов збирати своє серце по частинках, після того як він витре об нього свої дорогі черевики.  

       Очі зачепились за скриньку замкнену на ключ. Знайшла в шухляді браслетик до якого прикріплений ключик і відчинила скриньку. Взяла з неї свій щоденник і лягла з ним на ліжко. Відкрила і посміхнулась. Якою ж наївною дитиною я була... Майже на кожній сторінці намальовані або наклеєні сердечка і всюди лише одне ім'я - Артем, Тьома, Тьомочка.  

                                                    Останній запис 12.06                                       

                                     "Привіт, любий щоденнику!  

        Вчора в мене був день народження. Мені вже 15 і я знов була в будинку Артема. Ми з мамою готували смаколики бо завтра день народження в нього. Це так прикольно, що наші днюхи поруч. Через день. Ми б могли святкувати їх разом... Артем посміхнувся мені при зустрічі і привітався. В нього така гарна посмішка. Якби він тільки знав, що заради його посмішки я готова на все. Але йому це непотрібно. В нього стільки гарних дівчат...  

       Я вирішила спекти йому торт, рецепт якого сама придумала. Сподіваюсь йому сподобається і він подарує мені ще одну свою посмішку. Побажай мені успіху щоденнику."  

       Закрила і видихнула. Маленька наївна дурепа. Стоп! Відкрила знов останній запис. 12 червня. Сьогодні тринадцяте. Сьогодні ж в нього день народження. Як я могла про це забути? Вперше. Просто стільки всього сталось, що зовсім вилетіло з голови.  

      Я так і заснула з щоденником в руках. Коли прокинулась тата вже не було. Пішов на роботу. Стало трохи соромно. Він половину ночі чекав мене, а тепер з-поза ранку піднявся і втомлений пішов на роботу.  Наче йому ще мало хвилюватись за маму, то тепер і за мене хвилюється.

       В телефоні кілька пропущених від Лілі і повідомлення. 

 "Еммо, ти де пропала? Що сталось. Я хвилююсь. Передзвони." 

       Капець! Я ж дійсно вчора поїхала навіть нікому нічого не сказавши. Просто зустріч з Шевченком перевернула все догори дригом і я забула про все на світі. Вмикаю кавомашину і телефоную подрузі. Та, майже відразу прийняла виклик, наче тримала телефон в руках чекаючи мого дзвінка.  

    - Привіт Ліль!  

    - Привіт? Привіт і все? Еммо, блін, я думала що з тобою щось сталось. – кричить подруга. -  Куди ти вчора поділась? Пішла подихати і з кінцями. Хоч би щось сказала. Ми шукали тебе. Навіть думали твоєму татові телефонувати. Вирішили що якщо до ранку не з’явишся, то так і зробимо. Оце , посиділи з подругою називається. Та хай мене покрасять з такими приколами.

    - Не кричи так бо я оглухну. Вибач подруго. Я не думала тікати, просто... Просто... - спершу я вагалась чи варто їй розповідати, та мені потрібно з кимось поговорити. А хто ще зможе мене зрозуміти - якщо не подруга, яка знала про мої почуття до Артема? – Просто я  зустріла Артема. - пауза.  

    - Шевченка? - вигукнула Ліля. - Ну нічого собі. І що він?  

    - Він мене не впізнав. - я розповіла подрузі все що вчора сталось. В подробицях. - А потім він запросив мене на побачення і поцілував в щоку. - закінчила я розповідь. Ліля мовчки слухала а потім почала сміятись.  

    - Це капець! Крутяк! Спершу він не помічав її і ображав, вона образилась і поїхала. А через роки вони зустрілись, закохались і одружились. Потім народили дітей, завели собаку і жили довго і щасливо. - регоче Лілька. 

    - Це не смішно. І якщо хочеш знати, на зустріч з ним я не піду.  

    - Здуріла? Ти ж тільки про це й мріяла. Раніше. Навіть якщо почуття минули, в чому я тепер сумніваюсь, провчи гада за все. За кожну образу, за кожну сльозинку, за кожну насмішку. Нехай знає як це, коли тебе принижує той, хто тобі дуже подобається.  

     - Про що ти говориш? Він просто випив трохи от і запросив мене. Можливо й сам не прийде.  А може й забув вже про мене.

     - Цей бабій просто так нічого не робить. До того ж, не проблема перевірити. Коли ви маєте зустрітись?  

     - Сьогодні о 18:00 біля фонтану в центрі.  

     - От і чудово! Підемо перевіримо чи він прийде. 

     - Ліля, це якийсь дитячий садок. - наче обурююсь але вже знаю що піду. Не на побачення звісно, ні, а лише подивлюсь чи він дійсно прийде.  Хоч сама не знаю навіщо це мені і що це дасть.                

      - Нічого подібного. Якщо тобі не цікаво, то я сама піду. Це ж Шевченко! Капець! Шевченко запросив тебе на побачення. Я не пропущу цього. Хочу побачити як він буде тебе виглядати, навіть не здогадуючись хто ти і наскільки ти близько до нього. Оце хохма! Як він міг тебе не впізнати? Ви ж стільки років були знайомі. Ну так, ти трохи змінилась, але ж не настільки. Мабуть.