Глава 2 Емма

       Весь довгий переліт, я страшенно хвилювалась за маму і так само розуміла, що більше її не залишу. Не зможу залишити. Виходить , вчора я бачилась з друзями востаннє. Це звісно дуже сумно, але нічого, будемо спілкуватись в соцмеражах. А ще, в нас теж є хороші ресторани і кафе, роботу знайду. А тим більше, з таким дипломом. Ще мене непокоїла думка, що я точно рано чи пізно зустріну там Артема. Не знаю які в мене почуття до нього, минуло багато часу, але вони не забулись. Як і образи.  Особливо образи…

     В аеропорту мене зустрів усміхнений тато. Хоч ми й часто спілкувались по телефону через відеозв'язок, та обіймались востаннє рік тому, коли батьки взявши відпустку прилітали до мене на двадцятиріччя. Ми міцно обійнялись і не змогли стримати сльози.  

     - Ласкаво просимо додому, доню.  

     - Дякую, татку! Я так скучила!  

     - І я скучив, моя хороша. Дуже… - тато має не дуже гарний вигляд… втомлений, з синцями під очима і наче постарів. З’явилось почуття провини, що рідко телефонувала, що не знала про мамину хворобу, що нічим не допомагала… Але тепер все зміниться. Тепер я знайду роботу і візьму частину витрат на себе. Лікування ж мабуть дороге.  І чому вони стільки мовчали? Я б приїхала коли тільки мама захворіла.  Можна було б спробувати домовитись і здати сесію раніше. Але, що вже ? Часу назад не повернеш… 

     Я хотіла з аеропорту відразу поїхати до мами в лікарню, мені просто необхідно зараз побачити маму і переконатись що нічого страшного немає і вона скоро одужає. Та тато сказав, що відвідувачів почнуть пускати після 11:00, зараз лише 7:30. Тому ми поїхали додому. Якщо чесно, я сильно втомилась, практично не спала через виснажливі думки і хвилювання і зовсім не проти відпочити, та навряд чи зможу заснути, поки не побачу маму.  

     Зайшла в нашу квартиру і ледь стримала сльози, я була тут востаннє п'ять років тому. Довгих п’ять років.  Особливо мене розчулила моя кімната... Все тут залишилось без змін. І меблі і простирадло і навіть іграшки стоять на місцях. Сіла на своє ліжко і з посмішкою оглядаю все.  Навіть не віриться що вже минуло стільки часу.

     - Ми нічого тут не змінювали. Заходили сюди коли сильно сумували за тобою і здавалось що ти ось-ось повернешся. - каже тато і зайшовши сідає поруч. 

     - Чому ви мені не сказали що мама захворіла? 

     - Вона сама наполягла на цьому. Не хотіла тебе турбувати. Знала що ти дізнавшись відразу зірвешся і повернешся сюди. Як в принципі й сталось. А там в тебе друзі, навчання, нове життя, перспективи. Галина навіть зараз сердиться на Лізу, що та тобі все розповіла. Хоч насправді дуже щаслива що ти повернулась.  Ми дуже сумували за тобою, доню.

    - Я теж дуже за вами сумувала. – обійняла його. - Це нічого, тату. Тут в мене теж залишились друзі з якими ми підтримуємо зв'язок. А роботу хорошу думаю тут теж можна знайти. Все буде добре. Ти тільки не хвилюйся.  

     Я прийняла душ, трохи відпочила , привела себе в порядок і ми поїхали в лікарню. Мама розхвилювалась, розчулилась, розплакалась, ледь заспокоїла її. Ми довго обіймались і розмовляли. Мама виглядала не дуже добре, та лікар сказав що їй вже краще. Що криза минула і тепер якщо все буде добре, вона піде на поправку. Дуже на це сподіваюсь, бо навіть уявляти боюсь, що можу її втратити…

     Після лікарні я зателефонувала Лілі, моїй шкільній подрузі. Та, щойно почула що я повернулась, почала так верещати в слухавку, що я мало не оглухла.  

     - Клас! Клас! Еммо, я зараз зателефоную нашим і сьогодні збираємось в клубі. Потрібно відсвяткувати твоє повернення. Оце всі зрадіють.  

     - Ліль, давай завтра. Якщо чесно я жахливо втомилась. Всього кілька годин тому з літака. А ще, мама в лікарні, це якось недоречно.  

     - Навіть нічого не придумуй. Не обов'язково ж співати чи стрибати, посидимо, поговоримо, трішки вип'ємо. Ми ж стільки не бачились.  Ну не ламайся, Еммо!

    - Добре. Добре, не починай. - ну чому мені так важко комусь відмовляти?  Це ж так просто… Сказала ні і все… Але ж не виходить.

    - Юхуу! - кричить подруга. - Ми за тобою заїдемо о сьомій. Будь готова. Оце клас! - продовжує радіти Ліля.  – Знов вся банда разом збереться.                     

     Насправді, я теж скучила за всіма і хочу їх побачити, але сьогодні реально втомлена. Та не хочу нікого ображати, тож доведеться піти. Нічого, посиджу годинку-другу і поїду додому баюняти.                           

     Збиралась я дуже довго, згадуючи настанови Кеті, які врізались в пам'ять і примушували завжди виглядати так, наче йду на перше побачення. Спершу довго вирівнювала і вкладала волосся, потім одягла лінзи і зробила не надто яскравий вечірній макіяж. З одягом було простіше, я привезла з собою багато гарних речей. Одягла зелену приталену сукню до середини стегна і одягла туфлі на високих підборах. Ось і все! Персик! - як сказала б двоюрідна сестричка.  

     О сьомій зателефонувала Ліля, повідомила що мене під під'їздом вже чекає карета. Взяла маленьку сумочку і вибігла на вулицю. Коли друзі побачили мене, їх обличчя витяглись а брови піднялись. Так, я трохи змінилась за ці роки. Не здивованою була лише Ліля, ми часто спілкувались по відеозв'язку.  

    - Відпадно виглядаєш подруго. - обійняла мене. - А пахнеш як? Ммм. Закачаєшся.  

    - Дякую. Ти теж.  

    - Так, хлопчики, підняли з асфальту свої щелепи і поїхали. Сьогодні відчуваю будемо від нашої британки кавалерів відганяти.  – сміється Ліля.

    За ці роки багато що в місті змінилось, деякі місця взагалі впізнати неможливо. Я виявляється скучила за Україною і за нашим містом. В Великобританії теж було непогано, та це не те… Там і життя інше і люди і звичаї…  Як то кажуть , всюди добре – а вдома найкраще.  Ми приїхали до будівлі, яка мерехтіла різнокольоровими вогнями і вже з вулиці чулась гучна музика. Цікаво. І як це вони збираються там розмовляти?  Видно що цей заклад теж новий, мабуть нещодавно відкрився.