Зустріч в Новорічну ніч

Почався навчальний рік. Дівчата повернулися до Києва. За пів року народила Василіса сина й набагато рідше почала бачитися з сестрою. Натомість Марічка не відала, як влаштовувати життя далі після зимових пригод. На побачення не ходила, бо знала, що стосунки заводити їй не можна. Залишалося лише молитися, щоб не покохати нікого. Та найдивнішим було те, що молодого Карачуна бачила у снах щоночі. Його блакитні очі, білосніжна посмішка здається спромоглися згубили дівоче серце. Вона всіляко намагалася викинути його з думок, та серце не корилося, не відпускало його голосу, погляду, дотику руки.

Ще через пів року поїхала Марічка таємно провідати бабусю на свята. Сестра няньчилася з племінником, і пропонувати їй було марно. Хоча Марія завчасно все обдумала і компанія сестри лише б ускладнила задачу, за будь-якої сестриної відповіді.  Цього разу вона прихопила з собою дещо неочікуване. Василіса б точно ставила зайві запитання, і не дала зробити задумане. Але Марію було не переконати.

В Новорічну ніч, одягла Марія сукню підвінечну. Поцілувавши сплячу бабусю у рідне чоло, рушила у ясну, зоряну ніч. Довго ходила красуня темним лісом, звала Карачуна та марно. Геть бідолаха згубилася й околіла. Сіла з розпачу під найпишнішою ялиною та сперлася на стовбур. Сон прийшов мов спасіння.

– Чи до мене в гості ти завітала? – Марічка почула любий серцю голос, але самого божества ніде не було видно.

– Так, батечку, не стала я старості чекати. Хочу виповнити обіцянку тепер, бо не любе життя мені стало без... – піднявши погляд завмерла на півслові.

– Ти уже її виконала. Встань, голубко, й оглянься. 

Марія зробила, як велів голос й побачила під ялинкою своє уже мертве, припорошене снігом тіло.

– Я...?

– Ти перейшла знову до іншого світу.

– Знову?

Він з'явився перед нею, сяючи від щастя та красою.

– Твоя сестра, її ім'я, це все для збиття зі сліду. Я стільки років не міг тебе знайти.

– Ти мене шукав? Навіщо?

– Ти була мені за кохану наречену, але старший брат, Білобог, вирішив, що ми не пара. Він казав, що ти використовуєш лише мене та почуття мої. Але тепер усі бачать, що кохання твоє витримало навіть переродження. Всі бачать твою щирість.

– Я не розумію про що річ.

– Ти певно чула, що дуже давно, селяни вирішили підносити мені жертви людські. Я звичайно, щиро вдячний за таку щедрість, але Чорнобог не охоче приймав тих, хто йде до нього не у свій час. Першим моїм людським даром була ти, Василіса-Премудра, Василіса-Прекрасна, я тебе так кликав. Ти сама себе віддала в пожертву, захищаючи родину.

– Василіса-Прекрасна? – дівчина сіла на сніг, та не відчувала холоду. – Як у казці бабусі.

– Ти відразу полонила моє серце добротою, жертовністю та розсудливістю. Не знаю якими чарами, але ти вмовила Чорнобога зробити тебе моєю помічницею, щоб дівчатка-жертви легше сприймали свою смерть. Ти, Василісонько, проводила їх у Навь, та вводила в подальший курс справи. Ти веселила мене довгими зимовими ночами та зігрівала моє льодяне серце радістю.

– Я була мов Снігурка у Діда Мороза?

– Дивний персонаж з вашого світу, але так, мов Снігуронька. За століття служби ми закохалися і я бажав узяти за дружину тебе. Але підступна Завірюха донесла Білобогові, що ти закрутила мені голову, щоб не бути як усі. Так Білобог порадившись з Чорнобогом розлучив нас, відправивши душу твою смертну на переродження. Знайти тебе серед стількох безвірних було не можливо. 

– Ти довго шукав?

– Шукав дуже довго, та останні дві тисячі років втратив надію. І ось, ти сама віднайшлася, відродившись в одні з одноликих сестер. Ти увірувала в моє існування, не дивлячись, що охрещена.

– Бабуся часто розповідала казки на слов'янську тематику, тому й знаю ким ти є. Казка про Карачуна завжди була улюбленою сімейною історією. Матір моя й сестру Василісою назвала, бо казку про тебе та доньку намісника любила. Як я могла не повірити в тебе? Коли бачила те, що бачила?

– Головне, що тепер ніщо не завадить нам бути разом, Василісо.

Марія зняла з себе пальто й залишилася у чарівній весільній сукні, розшитій перлинами.

– Я покохала тебе з першого погляду, й не важливо, вдруге ми разом, чи вперше.

– Я маю тобі щось сказати, Маріє, поки не Василісо, – голос Карачуна став холодним. – Я недарма велів прийти до мене в старості. Ти не сама прийшла до світу цього.

– Що ти кажеш? Я сама у лісі, оглянься довкола.

– У лісі так, але інша частина духа твого уже у Навь прямує.

– Що? Вася?

– Я не хочу бачити суму твого, тому благатиму братів своїх поєднати вас, та стерти спогади сумні навіки.

– Як вона померла? Боже, а малий Сергійко? Я залишила дитину без матері. Чому, чому ти не попередив.

– Вона не гідна, Каре, бути дружиною твоєю, – мовила Завірюха, підкравшись позад нього. – Навіть тепер її земне життя важливіше твоєї любові.

– Зникни, Вовчице! – гримнув Карачун, гупнувши булавою по землі. 

Простір безпощадно загудів, затріщав, наче мільйон електричних розрядів переповнили його.

– Я не мала цього робити. Ти навмисно так вчинив зі мною, – голосила Марія, б'ючи в міцні груди Морозу.

– Я лише хотів, щоб ти нарешті знову була моя. Я виправлю усе.

Солодко поцілував кохану у маківку і та пала непритомною.

***

Що трапилося з її душею далі невідомо нікому, але часто по лісах можна зустріти дві пари слідів, що йдуть поруч: маленькі, мов жіночі, та великі, наче чоловічі.

Морози з тих пір стали ласкаві й слабкі на володіннях його колишніх.

Чи то кохання так подіяло на Карачуна, чи може  згасають останні крихти пам’яті вірян. Цього ніхто ніколи не дізнається.