Забуті традиції

Уже чотири роки, як сестри-близнючки Василіса та Марія навчалися й жили у Києві. Василіса, ну дуже гостроязика дівка, уже й вийшла заміж у свої двадцять три. А от Марійка все чекала на справжнє кохання.

Замело снігом дороги до їх рідного села, але не провідати стареньку на Різдво онуки не могли.  Дідусь помер десять років як, а бабця сама поралася з господарством. Єдиною відрадою для серця залишилися онучки.

– От аби Роман із нами був, ми не заблукали б, – сказала русява дівчина, глибше натягуючи капюшон блакитного пуховика. – Ці його принципи не приймати традиції нашої родини, в першу чергу, неповага до тебе. Що значить Різдво у грудні це причуди нашої старої?

– Скажи, що тебе в дитинстві це не дивувало?  – буркнула інша такої ж зовнішності, але у чорному пальто.

– Так святкувала бабусина родина, наші батьки й святкуватимемо ми. Принаймні я точно. Це неповага, Василісо, до нашої родини.

– Ну, облиш уже бурчати. Він провідати батьків поїхав, там либонь веселіше ніж у цій глуші. Вартувало й нам із ним податися доки запрошують.

– І ти б залишила бабусю у такий день одну?

– Чому одну? У неї подруг пів села набереться. Хай би пішла до когось.

Хуртовина дедалі сильніше підганяла у спину дівчат, все далі заганяючи їх у лісові нетрі.

– Не розумію тебе, Васю. Вона виховала нас, віддала усю себе, а ти таке кажеш. Бог тобі суддя. Сутеніє, варто поквапитися, щоб не застала нас ніч у цьому лісі.

– Куди нам квапитися, як ми колами ходимо? Маріє, ми заблукали. Он диви, сліди наші попереду. Чи не наші?

Хуртовина жбурнула чималу жменю снігу у красиві, молоді обличчя і Василіса голосно, нецензурно висловилася з цього приводу:

– Аби баба Ярина мала мізки, то давно б переїхала до тебе. І не довелося б нам блукати тут. Ще й у такому стані.

– Не може вона бути у місті, ти ж сама знаєш, – з сумом в очах відповіла сестра. – Важко їй без землі.

– А ми значить тут брохкатися можемо? Нам капець, як легко. Ой, там хтось був? Агов, ми заблукали, чи не підкажете шлях до села Лісного?

– Васю, там нікого немає.

– Та он, дивися прямо, у білій шубі? Снігурка якась, чи що? Панно, зачекайте, прошу! – кричала Василіса й кинулася наздоганяти невідому. Марія звичайно подалася за сестрою.

Незнайомка повернулася обличчям до них раптово, трохи злякавши різкістю рухів.  Риси її лику були такими милими, такими тендітними, що обидві розкривши роти роздивлялися її довжелезні чорні вії, маленькі, пухкі губки, бездоганну, мармурову шкіру та бездонні сині очі. Тіло її до самої землі ховала білесенька шубка з довгої шерсті. Незнайомка якось гидливо скривилася й подалася бігти.

– Точно Снігурка, – остовпіла Василіса.

– Та тихо ти, може і не вона. Треба виходити з лісу, мерщій.

– Де ж вона поділася? За сосну зайшла, а не вийшла.

– Васю, це мені не подобається.

– Мені теж, – зверхньо та зневажливо заявила умовна Снігурка, з'явившись нізвідки за спинами сестер.

– Ой! – тільки й сказала Вася, вхопивши за лікоть сестру.

– Снігуронька, чи ти це дійсно? – тихо запитала Марійка.

– Так-так, бачу розум Василісо, таки постраждав. Що, погано бути не премудрою? Чи ви поділили мізки на двох?

Але Вася мовчала, судомно хапаючи повітря та роздивлялася білесеньке обличчя красуні, в очах якої іскрилася ненависть.

– Ти не Снігурка, вірно? – знову втрутилася Марія. – Не знаю хто ти, та йди своєю дорогою.

– Невже сміливість дісталася тобі, жалюгідній копії? Чула Васею ти її називала.

– Не чіпай мою сестру, і йди геть, – діставши хреста із-за пазухи. – Згинь, нечиста сило! Не боюся я тебе, а отже не маєш влади над нами.

Але дівчина моторошно розсміялася і від її сміху гілля дерев затрусилося, а сніг мов з-під ніг доверху полетів стіною. Василіса витріщивши очі дивилася на незнайомку, та глибоко дихала, мов не могла надихатися.

– Над тобою не маю влади, на жаль, та от вона. Чи тепло тобі, Василісонько? Ох, якою ж ти нехорошою дівчинкою була стільки літ. Як смішно, що вам імення сплутали. А хреста вашого я не боюся, можеш ховати, не Василісо.

Де не взявся льодяний вітер, та такий сильний, що здавалося кістки спроможний подробити запросто.

– Ти вовчиця-завірюха, помічниця Карачуна, – заявила Марія, вклоняючись.

– Що ти робиш? – незнайомка здивовано оглянула сестру. – Звідки знаєш хто я?

– Дякую тобі за мороз, який захищає землю нашу рідну, та сніги твої, що зігрівають її. Вклонися сестро, уваж господарку лісу.

– Мені дуже холодно! – тільки й прошепотіла Вася присідаючи.

Завірюха лукаво посміхнулася та враз перекинулася білою вовчицею, голосно завивши. Де не взялися інші вовки та небаченої краси білі птахи, хвости яких нагадували павичів, але були довжелезними та іскрилися вогнями срібними. Хуртовина та студений вітер здійняли віття дерев догори й безжально кидалися снігом по Василісі.

– Негідна дочка батьків своїх. Обіцяю, скоро все припнеться, – ревіла вовчиця.

 Кинулася Марійка обіймати Василісу, заступаючи собою від снігу. Дивом, але її він мов обминав.

– Ти знову хочеш до нас завітати, Василісо, не така вже і мудра? – проричала вовчиця. – Тільки переродилася і знов у Навь просишся? Мене довго молити не варто було б, але не підходиш ти в поживок. Надто добренька та смілива, паскуда.

– Я не знаю, що зробили тобі поганого я та моя сестра, але благаю припинити знущання.

– Е-е, ні-і, голубонько, – вовчиця знову стала красунею та повільно підійшла ближче, із виглядом коронованої особи. – Ти забрала у мене найдорожче, тепер заберу я. 

– Не відаю я про що мова, вовчице.

Великий птах підлетів до сестер і мовив дівочим мелодійним голосом:

– Метіль відмовляється брати в цьому участь. Батечко буде вельми не задоволений, Вовчице. Будь-кого бери, але її краще відпусти. Обох їх. Ти сама зробиш собі гірше, провівши їх до Чорнобога. Зупинися доки не пізно.