Казка бабусі

– Бабусю, розкажи казочку, – просила п’ятирічна дівчинка, виглядаючи з печі.

– Ні, бабцю, не хочу казок! – вередувала інша, як дві краплі води схожа на сестру.

– А я хочу казочку про Карачуна.

– А я бажаю, щоб дідусь на сопілці зіграв.

– Ні!

– Так!

– Ану, тихо обидві! – суворо сказала бабуся, сідаючи на теплу лежанку, поправляючи тернову хустину на сивій голові. – Ти Васю, гайда до діда, він якраз там не знає куди себе подіти. Хай зіграє щось спокійне на ніч. А я Марійці залюбки казку про Карачуна розповім.

Та що була противницею казок, чи будь-яких інших історій, проворно пригнула з печі на підлогу та потупотіла босими ноженятами до дідуся Артина. Якихось кілька хвилин і невеличкою хатою понеслася ніжна, сумна мелодія.

– От нам і музичний супровід до казки, Марічко, – посміхнулася бабуся Ярина цілуючи онуку у теплий лобик.

– А мама теж цю казку любила?

– Так. Ця була улюбленою поміж усіх.

– Шкода, що вона її не почує більше.

– Чому ні? Почує, мила, обов’язково почує. Рідні з того світу завжди поруч з нами. Впевнена, що вона уже лягла позаду тебе, обійняла та готова слухати.

– От аби це дійсно було так.

– Так і є, не сумнівайся. Вона завжди з вами поруч, – витираючи скупу сльозу, що побігла зморщеною щокою. – Отже, казка про Карачуна, було це так:

«Коли поклонялися люди природі, а панував над ясним днем та живим усім Білобог, у зимну пору ступав на землю брат його Чорнобог, імення якому люди дали Карачун. Хоча кликали його по-різному: Тріскун, Зюзя, Мороз, Зимник, але його завдання це не змінювало. З дня зимового сонцевороту, двадцять першого грудня, чи вовчого місяця, як ще кликали його, і до ночі Коляди, тобіш двадцять п'ятого числа, ходив сивобородий, старий Карачун лісами та селами. Завжди беручи із собою свиту грізну: ведмедів-буранів, вовків-завірюх та птахів-метелиць. Холодом усе живе присипляв до весни, морозами вікна людських осель розмальовував, палицею льодяною стукотів так, що крига на ріках тріскотіла. Сковував суворий стариган кригою не лише дороги, а й серця негідних, на його думку.

Рідко хто зустрічав його у лісі, а як зустрічав, то мав поклонитися низенько та подякувати за зиму казкову й роботу його важку, та неймовірно важливу. Не терпів Мороз обману, тому відразу відрізняв щирість від безвихідного самозахисту. Лише гідні, добрі та веселі душі залишалися живими після такої зустрічі. Негідних бив батечко Карачун палицею своєю, а там як пощастить, то виживе бідолаха, але матиме примороку до кінця життя. Чи ще міг віддати на поживу помічникам своїм. Казали, що його вовки-завірюхи живляться людськими негідними вчинками.

Гідні ж поверталися додому неушкодженими і більше того здоров’я їх ставало набагато міцнішим ніж до того. Та зимовий бог міг просто забави ради поморозити усю скотину у хліві й наслати такі морози, що люди на двір вийти боялися.

З часом жителі села Красне, першими почали задобрювати Зюзю дарами. Виводили найкращу скотину йому у ліс, переважно коней та кіз, залишаючи на морозі. Підносили у найяснішу ніч року дари у вигляді куті, й благали помилувати їх.

Якось намісник, знатний чоловік у Красному, повертався з родиною пізно лісом. Якраз напередодні ночі Карачуна. Не встигли дібратися засвітла через заметіль люту, тому з каганцями в руках та страхом у серцях доїжджали до села. Залишалося зовсім небагато, як раптом перегородив дорогу ведмідь білий й заревів так, що віз мало не перекинувся. Закричали дочки намісника, заплакали, а матір їх на коліна перед звіром стала й помилувати просила.

Показалися із-за дерев вовчиці білі та облизуватися почали. Найстарша дочка, однозначно наймиліша та найрозумніша дівчина у селі, котрій на ту пору виповнилось п’ятнадцять літ, закричала у все горло:

– Батечко Карачуне, мене візьми, мене, не родину мою. Помилуй сестер моїх і батьків. Я чиста та за законами Білобога жила. Візьми мене, благаю! – стала перед тваринами на коліна, чекаючи смерті.

Батьки нажахано дивилися на доньку, та вдіяти уже нічого не могли. Затріщали дерева, закричали птахи, сніг однієї миті вщух і вийшов  до дівчини дід старий у білій шубі морозами розшитій. Здавалося, що навкруги осяялося усе, мов сам місяць з неба зійшов.

– Чи ти не боїшся мене, дитя?

– Не боюся, любий Морозе, не боюся. Я шаную роботу твою, та вірую у милосердя твоє. Помилуй моїх рідних, а я з тобою піду, Чорнобоже.

Бог оглянув дівчину з ніг до голови і зникла вона разом з ним та слугами його, розтанувши у білій густій мішурі.

Що трапилося з дівчиною далі невідомо, але родина повернулася живою додому і на ранок навіть за межами Красного знали про подвиг Василіси, іменованою Прекрасною. З тих пір у багатьох селах з’явилася жахлива та жорстока традиція - найкрасивіших, «красних» дів у ніч Карачуна, якщо зима надто лютувала,  до лісу виводити власні батьки й залишати там йому на служіння».

– Ось така казочка, моя дівчинко, – прошепотіла бабця. Цілуючи сплячу онучку у теплий лобик.