Глава 7. Його... Кара

Він втратив відлік часу, перечитуючи по колу записку: «Забудь ту розмову. Нічого не було. І не шукай» – наче крила вирвали наживо. Тільки сьогодні накрило його тим дивним відчуттям польоту, легкості, коли й дихати стало дійсно легше, немов до цього легені були затиснуті якимись лещатами, і все обірвалось. На груди наче камінь кинули, а на серці витаврували кілька кривавих борозен.

Дивно. Ще кілька годин тому він ладен був її за ґрати запроторити, якби зловив. Та, коли зловив, здалось, ніби птаху впіймав, й так сутужно вона била крильми, що несила було її в клітку садити. Гадав, не полетить далеко – повернеться. Стане його Карою… Стала. Його… карою.

Зім’явши папір з такою злістю, наче це він був повинен в усіх бідах, Звентар затиснув записку в кулаці й вперся в нього губами. З-під руки почувся писк: він вже й забув про малюка. Жбурнувши на стіл зібганий листок, хотів посадити на нього й часожера, але той так вчепився в його руку, ніби від цього життя залежало!

– Що ж тут сталось, малий? – дивився у великі лазурні очі малечі й бачив у них сльози.

Він все розумів? Карена ж казала, що вони не звірі – істоти. Інші, ніж ми, але достатньо розумні? Якби ще розмовляти вміли. Звентар погладив це створіння й воно радо заворкотіло, хоча в очах так і залишався сум, наче навік застиг. А з цього напрошувався лиш один висновок: Карена пішла не з власної волі. Вона б ніколи не залишила свого улюбленця! Можливо, у Сновидді, де він був у звичному для нього середовищі, але не тут.

– Давай ти трохи посидиш на столі, а я все обстежу. Домовились? – спробував визволити руку княжич.

Схоже, ці істоти все ж розуміли людську мову: хай похнюпившись, але часожер відпустив його, проте стежив дуже чіпким поглядом, ніби боявся, що й він десь зникне. Пустивши кімнатою пошукове закляття, Звентар, тим часом, оглянув все, шукаючи заразом хоч якісь сліди боротьби, але все говорило за те, що Кара пішла добровільно. В усякому разі її не тягнули фізичною силою. Чи був психологічний тиск – інше питання.

Якби вона пішла з братом, а він був абсолютно певним, що той хлопець, якого він з нею бачив – її брат, то часожера Карена забрала б з собою. А раз малюк ховався, та ще й був і наляканий – значить, тут був хтось, від кого вона його й ховала. Проте, жодного сліду порталу він не знайшов. Виходило, що викрадач, чи викрадачі з’явились або ж сонною хвилею, й тоді напрошувався висновок, що їх таки привів її брат. Або ж вона сама відчинила їм двері, припускаючи, що це міг прийти Звентар.

Темрява! Вони розминулись на якихось двадцять-тридцять хвилин! Клятий час! Клятий Роман! Зараз й сам не відмовився б від того артефакту, аби повернутись назад й встигнути її врятувати. А тепер тільки розгрібати наслідки.

Виходити через двері він не ризикнув: якщо ще хтось побачить – можуть й службу охорони викликати, а йому зараз не до роз’яснень було, щоб ще й на це витрачати час. Довелось ламати протипортальний захист кімнати зсередини, щоб мати можливість той же портал й прочинити. Потім скаже Світану, щоб відновили. До нього й вирушив.

Вислухавши розповідь друга, Вогневський почесав потилицю:

– Ти точно певен, що дівчина не за власною волею пішла?

– Знаєш, я ще можу піддати сумнівам будь-яку частину її розповіді, але ось цей товариш, – кивнув Звентар на Пікаша, котрий сидів на столі й, час від часу, важко зітхав, – однозначно розвіює сумнів щодо добровільності її зникнення. Його, – погладив він малюка, – вона б точно не залишила просто так. А раз залишила, значить, боялась, що йому заподіють шкоду.

– Все, що ми можемо, це – викликати зараз Службу охорони правопорядку й ініціювати розшук студентки, – запропонував Світан.

– І який в цьому сенс? – з виразом глибокого скепсису дивився на нього Звентар. – Вона – піддана Диворіччя. Ми їм навіть пред’явити нічого не можемо, що б там не з’ясувалось. А заявити протест – толк від цього нульовий.

– Що ти пропонуєш?

– Я буду дуже тобі вдячним, якщо ти зможеш видати мені артефакти всіх напрямків дій: захисні, маскувальні, бойові.

Підвівшись, Світан рушив до бібліотеки, запрошувально махнувши рукою й другу:

– Як розумієш, бойових в мене практично немає. Є лиш «Щит», що відбиває будь-які прояви стихій повітря й вогню. І є «Блискавка», що засліплює хвилин на двадцять. Зате маскувальних є штук п’ять, й маскують вони практично все.

– Чудово! – потягнувся за футляром, куди їх поскладав Світан, Звентар.

– Але я йду з тобою! – не спішив віддавати футляр друг.

– Світане! – тепло усміхнувся княжич. – Це ж не прогулянка буде. А з нас двох – бойовій магії вчили мене, а не тебе.

– Ну, я теж дещо вмію, – обурено скривився Світан.

– Знаю, – поклав руку на його плече Звентар. – Але тут від тебе користі буде більше. По-перше, мені потрібно організувати якісь підстави для зустрічі зі стриборськими князями. По-друге, тобі доведеться перерити все, що зможеш, аби знайти будь-яку інформацію про сновидців й скинути її мені на магпошту. Й, по-третє, чим менше народу буде шастати Диворіччям, тим більше шансів залишитись непоміченим.

– Не переконав! – хмикнув Світан, все ще не випускаючи з рук футляр.

– Я ж просто втечу від тебе, друже! – сміхотнувши, Звентар все-таки висмикнув артефакти з рук того. – Мені дійсно буде простіше шукати її наодинці. Але потрібна вся можлива інформація. Княгиня ж, як я зрозумів, була в полоні в того Романа.

– Ну, зустріч з княгинею я тобі організую прям завтра з ранку, – невдоволено зиркав на нього Світан. – Вона очолює Центр артефакторики Стрибор’я. Й інформацію пошукаю.

– Дякую! – обійнявся з ним Звентар. – Це – найкраща зараз для мене допомога, – він кивнув на часожера: – Й за малюком нагляньте.

– Та це, якраз, без проблем: Ірина з ним точно спільну мову знайде.

Нахилившись, княжич погладив улюбленця Кари, й рушив на вихід.

– Будь обережним, Звентаре! – притримав його біля дверей Світан, стискаючи руку друга.