Глава 6. Розмова, якої не було

Звентар не знав, чому зізнання дівчини в тому, що вона була чиєюсь нареченою, неприємно кольнуло його. Чужа. Малознайома. Бачив лиш на лекціях, та й те – особливо уваги не звертав. Завжди сиділа якомога далі від нього. Ну, миле личко. Ну, фігурка – теж замилуєшся. Таких в Академії було, хоч греблю гати! Але студентки для нього, як жінки, не існували: щось таке, на що можна здаля помилуватись з точки зору естетики, але безвідносно до статі. Як предмет мистецтва. Що ж його тепер так тіпає поряд з нею?!

– Ви відмовились від шлюбу з князем?! – це було не те, щоб дивним, але він добре пам’ятав, як жіноча частина населення Змієвиру мріяла захомутати його зведених братів. Не його самого – позашлюбного княжого сина, хоча, ті, хто не вирізнялись родовитістю, й від нього не відмовилися б. Тільки він не хотів, щоб на нього дивились ні як на княжича, ні як на плід палкого, але дуже скороминучого кохання, якщо воно взагалі там було, зважаючи на те, що матір від нього відмовилась. І Зоревій став ковтком свободи, котрої йому так не вистачало.

– Коли дізналась, що він з себе уявляє? – її аж пересмикнуло при згадці. – Так.

– А до цього не знали? – недовірливо хмикнув Звентар. – Навіть в нас, попри те, що контакти з вашим Дев’ятизем’ям встановлені нещодавно, відомо, що Диворіччя є тиранією. А ви ж жили там.

– Що могло знати сімнадцятирічне дурне дівчисько, що зростало в сім’ї князівських цілителей? – з зачаєним сумом в голосі промовила вона. – Не знаючи ні злиднів, ні переслідувань. Помічала, звісно, що батьки щось замовчують, але списувала це на їхні зайві страхи. Особливо, коли вони дізнались, що їхня донька, а потім й син виявились носіями дивної магії – магії сновидців. Й вони з самого дитинства наполягали, аби ми не сміли ніде й словом обмовитись про це. Потім вже, коли я отримала доступ до князівської бібліотеки, я знайшла в закритому відділенні книгу про сновидців, що колись, виявляється були у Диворіччі, але їх визнали небезпечними й практично винищили. Хтось встиг втекти, але тікали так, що в Дев’ятизем’ї в жодному з дев’яти князівств не знайти зараз сновидців.

– Князь Роман дізнався про ваші здібності? – Звентар бачив, що дівчині нелегко дається розповідь, але він мусив дістатись правди.

– Я сама винна, – зневажливо викривила губи Борич. – Не втрималась й розповіла своїй подружці – його племінниці. А вона вже понесла далі, хоча й обіцяла мовчати. Але про це я дізналась потім. Спочатку, на святковий бал на честь завершення школи заявився сам князь й весь вечір протанцював зі мною. А скільки треба наївній дівчинці, щоб заморочити їй голову гарними словами й красивими вчинками? Особливо, коли це робить дорослий досвідчений чоловік, та ще й красень.

– Він – молодий? – Звентар в житті не бачив цього князя, й про Диворіччя тільки й почув від Світана, але цей тип вже починав його вибішувати. Можливо, через те, з яким болем в очах розповідала подробиці свого життя Карена.

– Сорок вісім років, – всміхнулась вона зовсім невесело, – але, повірте, на вигляд йому не більше, аніж вам можна дати.   

– Дайте, вгадаю: часожер створений вашою уявою уві сні? – все більше складалась картинка в голові княжича.

Дівчина сумно всміхнулась:

– От бачите, як швидко ви здогадались про корінь проблеми. Так. Пікаш з’явився, коли мені страшенно не вистачало на все часу й, завдяки йому, в мене його стало значно більше. Про це я також ляпнула подружці. І Роман зайшов здалеку: нібито до нестями закохався в таку розумницю! Але про мої здібності тоді мови ще не йшло. А я ще не знала, що це в нього тактика така: спочатку він милий і романтичний, а потім назовні вилазить його справжня натура – жорстока й садистська. Мої батьки намагались ще якось зупинити мене, але хто ж слухає батьків! А потім вже було пізно, – підвівшись дівчина відступила до центру кімнати й за хвилину сформувала іскристу хвилю, до якої просто занурила руки й обличчя, а за кілька хвилин витягнула графин з водою й миску з пиріжками. Поставивши все це на стіл між кріслами, ніяково стенула плечима: – Я не краду багато. Тільки ось такі дрібнички, й тільки в тих, в кого їх й так повно, – схоже, що так вона спробувала трохи притлумити власний біль, що рвався з неї, і їй треба було відволіктись хоч на щось інше.

– То я абсолютно не помилився, озвучивши ваші навички, як кримінальні, – хмикнув Звентар, але за пиріжком потягнувся, відчуваючи шалений голод після власних пригод. А той, як на зло, пахнув смакотою й був ще гарячим.

– Вони з капустою, – хитро всміхнулась Борич, – судячи з запаху.

Він лиш щось мугикнув у відповідь, запихаючи в себе вже другий: зараз йому будь-які пішли б!  

– Ви, я бачу, теж принциповістю не страждаєте, наминаючи крадені пиріжки, – зухвало сміхотнула ця проноза. – Чомусь не наполягали на їхньому поверненні.

Перед тим, як відповісти, Звентар все ж проковтнув, аби не вдавитись, бо такі шанси точно були:

– Ви ж не останнє забрали, сподіваюсь?

– Ні, – сяйнула на нього своєю білосніжною усмішкою Борич. – Там ще смажились. Навіть сік брати не стала – обмежилась водою.

– Яке благородство! – смикнув куточком рота княжич. – Це ж ви не зі сну потягли?

– У Сновидді є достатньо реальний простір, хоч і мінливий, і в ньому живуть люди. Маю підозру, що вони і є тими зниклими сновидцями, що втекли з Диворіччя, – вже серйозним тоном повідала дівчина. – Багато хто з них промишляють тим, що і я зараз, але витягують речі зі снів. Ну, за моїми спостереженнями. От тільки їжа зі снів, частіш за все, не надто смачна.

– Ви з ними не спілкувались?

– Ні! – мотнула головою та. – Не хотілось привертати до себе зайву увагу.

– Повернемось до вашого нареченого, – запивши водою пиріжки, втупився в неї знов Звентар.

– Він – не мій! – гнівно відрізала Борич. – Більше – ні! – її миле личко в одну мить спотворилось гримасою відрази.

– Гаразд, – пом’якшив свій тон княжич після такої обуреної ремарки. – Як я розумію, князь помішаний на ідеї вічного життя?